24

Але порятунок прийшов, звідки не чекали. Другий ворген, який прийшов пізніше і був набагато більшим за співрозмовника, якщо його таким можна було назвати, видав низький утробний рик. Від цього звуку я завмерла, а в моїх жилах застигла кров. Той, що дивився на мене, одразу стрепенувся, відвертаючись. І обидва монстри помчали в невідомому мені напрямку так швидко, що я й оком кліпнути не встигла.                                                                                                                                                                             

Ці двоє були набагато швидшими за тих, яких мені довелося зустріти на шляху сюди. І я повинна визнати: рада тому факту, що нам не довелося зіткнутися в бою. Схоже, принц Ліам мав рацію: від них навряд чи можна втекти. Найкращим рішенням було зайняти зручну позицію та спробувати вбити. Але чи зможу зробити це я наодинці?                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Однак чомусь зовсім не це питання турбувало мене зараз насамперед. Я думала над тим, чому ворген із блакитними очима, який вже двічі зустрівся мені сьогодні в місті, не нападав на людей. Мало того, він не виявив агресії, зіткнувшись зі мною буквально носом до носа. І зараз він точно знав, що я сиджу в провулку і спостерігаю за ними з-за рогу будівлі. Він міг би напасти, атакувати, але не зробив цього. Чому? Звідки це відчуття, яке знову охопило мене, що мені знайомий його погляд?                                                                                                                                                                                                              

Однак засиджуватися довго на одному місці та вдаватися до роздумів про поведінку невивченого ворога я собі дозволити не могла. Потрібно було рухатись уперед і виконати завдання короля. Бо хто, якщо не я?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

Просидівши у провулку без руху ще деякий час, я знову просканувала площу щодо можливої ​​загрози. І щойно переконалася у її відсутності, ковзнула, ховаючись у тінях будівель та дерев, у бік міської в'язниці.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                         

З боку Торгового кварталу час від часу долинали крики, постріли та брязкіт металу. Що не давало забути про напад на наше місто. Однак оманлива тиша Військового кварталу була в рази небезпечнішою. І мені, маленькій дівчинці без роду та племені, яка зуміла вижити на цих вулицях і стати розбійницею, було добре про це відомо.