23

Це саме те, що я найбільше хотіла дізнатися. Тобто вивчити слабкості ворога, щоб мати можливість швидко та якісно нейтралізувати його.                           

Це саме те, чого б я ніколи не хотіла б дізнатися. Краще тихо-мирно ходити на завдання Приховайки, ховатися у тінях і вести свою не зовсім законну діяльність. Та хоч би навіть протистояти армії, що підходить до наших кордонів! Все ж краще ніж те, що я бачила перед собою. Воргени — це справжній первісний страх, з яким з власної волі я б нізащо не хотіла зіткнутися.                                                                                                                                                                                                                                  

Ворген продовжував стримувати монстра під собою та уважно дивитися у мій бік. Він ніздрями втягував у себе повітря разом із запахами. Я все так само сиділа у своєму укритті, не сміючи не те що поворухнутися, а навіть зайвий раз вдихнути. А дощ посилювався. Холодні краплі, що летіли з неба, ставали більшими. Здавалося, що навіть похолодало разом з сутінками, що повільно насувалися.                                                                                                                                                                                  

Раптом звір відвів від мене погляд і перемкнув свою увагу на побратима. Ослабив хватку, відпускаючи того й відступаючи. Той, який щойно безпорадним цуценям лежав на спині, підвівся і став обтрушуватися. Побачивши це, я оторопіла. Тому що він робив це дуже по-людськи. Тобто він обтрусив із себе вологу і бруд не так, як це зробив би вовк, а за допомогою рук, як людина. Вони не принюхувалися одне до одного, не шкодили, як це могли б робити дикі звірі. Не гарчали. І якби не тиша, яка тиснула на вуха, розбавлена шумом дощу, я б могла подумати, що вони розмовляють. На це вказували відповідні жести кігтистих рук і кудлатих голів.                                                                                                                                                                                                                                                      

Я сиділа, завмерши у темряві, і не могла очам своїм повірити, настільки людяними зараз виглядали ці жахливі створіння. Невже безумець Аругал і справді створив їх із людей? Наших людей, моїх земляків… як у цього покидька піднялася рука? Хто дозволив йому таке звірство? Або я надто втомлена і налякана, що мені почало здаватися те, чого немає насправді…                                                                                                                                                                                                                     

Отримати відповідь на це питання так і не встигла. Той із монстрів, який зовсім недавно був притиснутим до бруківки, раптом смикнув головою і повернув морду у мій бік. В його очах блиснули недобрі вогники, і він жадібно втягнув повітря ніздрями. Невже почув мене? Будь ласка, тільки не це. Я, звісно, майстерно володію клинками й досить сильна, але з двома такими звірятками мені точно не впоратися одній. А на допомогу кликати не було кого.