12

Лорен Приховайку знайти було не складно, тим паче що вона залишила мені підказку. Варто лише знайти найтемніший кут на цих вулицях. Наставниця не була для мене прикладом для наслідування і точно не була добропорядною та законослухняною громадянкою Гілнеаса. Однак саме ця жінка прихистила мене, коли я була зовсім крихіткою, обігріла. А головне — навчила всього, що знала сама. Ні, вона мене не няньчила, не намагалася замінити матір. Але своїм захистом дала шанс вижити. І якщо вже говорити про борги, то свій я їй не зможу виплатити ніколи. Тому що я завдячую Лорен життям.                  

І, звісно ж, вона не позичала в мене гроші. Це був своєрідний пароль, який люди нашого ремесла використовували, щоб знайти одне одного. Такі собі зашифровані повідомлення. Саме ця згадка про обов'язок мала привести мене до лавки рибалки. А це друга будівля по ліву руку, якщо прямувати від Торгового кварталу до Військового через міст. До нього я й попрямувала.                                                                                                                                 

Приховайка вийшла з тіней у кутку, де вона ховалася, поки не побачила мене.                                                                                             

— Ой, привіт! — усміхнулася жінка середнього віку, піднімаючи капюшон. — А ось і ти!                                                                                 

Я лише кивнула у відповідь, подумки відзначаючи, що виглядала моя наставниця погано. Світла шкіра стала блідішою і була схожою на пергамент, дрібні судини просвічувались, від чого складалося враження, що обличчя Лорен набуло блакитнуватого відтінку. А під очима залягли темні тіні.                        

— Ти не зустрічала Нейта? — спитала вона, і на мить у її очах майнула надія.                                                                                                                                         

— Ні, — я похитала головою.                                                                                                                                                                                                     

Мені б дуже хотілося дати іншу відповідь, але, як і багато наших, я знала, куди запропастився Дарій. Лорен голосно вдихнула повітря, наче приймала нелегке рішення, і сказала:                                                                                                                                                                                                                                       

— Боюся, ми не можемо на нього чекати, — вона обхопила пальцями перенісся, — а вже шукати його, коли нам у потилицю дихають воргени...                   

— Розумію, — я кивнула, як слухняна учениця.