8

Не скажу, що евакуація — це справа проста. Перелякані люди, які дивляться на тебе, як на рятівника, а ти при цьому розумієш, що тобі нема чим їх втішити — ще те випробування. Деякі недозволено довго збиралися. Хтось сердився і кричав. Були й такі, що не хотіли відчиняти двері. Але я мала наказ. Тож у дверях будинків, де ховалися городяни, намагаючись сидіти тихо, довелося зламувати замки. А це ще більше затягувало виконання моєї місії.                  

На щастя, більшість городян вже евакуювалися, щойно надійшов наказ короля. Ось тільки не всі. Занадто багато залишилося тих, хто не бажав залишати свої будинки навіть під загрозою смерті. Були й ті, хто фізично не міг цього зробити. І тут на допомогу знову прийшли найвідповідальніші гілнеасці. Майже за кілька хвилин двом стареньким і літньому ветерану Другої війни змайстрували носилки й все ж таки допомогли залишити квартал.                                  

Звуки битв не змовкали весь час, поки я носилася кварталом, намагаючись організувати його мешканців і відправити в безпечне місце. Хтось поривався допомогти. Дехто навіть намагався. Однак, завдяки своїй підготовці, я рухалася набагато швидше, і вони просто за мною не встигали. Щоправда, трапилася парочка особливо завзятих. Вони ходили по будинках, стукали у двері, вмовляючи сусідів відчинити та вийти. І я була їм дуже вдячною. Однак на розшаркування та слова похвали часу не було. Особливо з огляду на те, що кілька разів я натрапила на воргенів.                                                                     

Одного з них мені вдалося усунути по-тихому, просто підкравшись зі спини й встромивши кинджал у шию. З іншими ж довелося повозитися. Іноді на допомогу приходив хтось із варти, і тоді було легше. Іноді доводилося давати раду самій. Монстри, на моє щастя і всупереч словам принца, поводилися мляво, наче хтось розбудив їх і погнав із дому. От вони й вешталися вулицями напівсонні. Або монстри просто не розуміли, де знаходяться і що тут роблять. А одного разу я зустрілася поглядом з одним з них. І на мене дивились людські очі. Ясні, блакитні, як у Ліама та його батька Генна Сивогрива. Я завмерла на мить, витріщаючись на нього, не в змозі змусити себе вступити у бій. Ворген не нападав. Він вивчав мене, трохи схиливши голову на бік. Його ніздрі тріпотіли, наче він принюхувався до мене. І на одну коротку мить мені навіть здалося, що в його погляді промайнуло впізнання. У цей момент мені стало недобре. Не могло це створіння Аругала знати мене. Але всупереч усьому і я відчула щось знайоме у ньому. Наче ми вже бачилися і, можливо, були досить близькими.