2

Лейтенанта Вальдена я знала. Як і більшість найвпливовіших громадян міста. Це суть моєї професії, яку я сама обрала. Усміхнулася сама собі, адже й вибору, як такого, у мене не було. І, здається, я бачила старого вояку не так далеко звідси. Попрямувавши назад тим самим шляхом, яким і прийшла сюди, я намагалася не випустити з виду того, кого шукала.                                                                                                                                                                                                                                               

Черговий провулок, у який я звернула, зустрів мене порожнечею і тишею. Тільки вітер насвистував, вдаряючись об кам'яні стіни будинків. Побігла далі, розглядати все довкола. І ось бічним зором помітила щось. Але щоб зрозуміти, що саме привернуло мій погляд, довелося повернутись. Цікавість захопила надто сильно, щоб я змогла відкинути її і продовжити шукати лейтенанта. Та й внутрішнє чуття, якому я звикла довіряти змалку. Вже не раз воно допомагало мені опинитися у потрібному місці у потрібний час, а ще з його допомогою мені досі вдавалося вислизати неушкодженою з небезпечних авантюр.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

Так було і цього разу. Я все ж таки повернулася. Черговий поворот — і ось переді мною з'явився вихід із міста, закритий зараз ґратами, що були укріплені важким ланцюгом для надійності. І ворони, що ходять по бруківці так, наче вони єдині господарі цієї вулиці. Можливо, якби у мене був час, я б подумала, що зараз саме так воно і було. Однак біля самих ґрат, обличчям донизу, лежало тіло чоловіка, а під ним розтікалася червона калюжа. Я вирішила підійти ближче, а чорні птахи з невдоволеним карканням злетіли в повітря. По одягу та обладункам одразу впізнала вбитого. А наблизившись, тільки ствердилася у своїй здогадці. Присіла навпочіпки, намагаючись не забруднити в крові свої чоботи, я обережно торкнулася пальцями шиї городянина, щоб перевірити, раптом він все-таки ще живий. Але ні, хоч шкіра і була теплою на дотик, але мені дуже добре було відомо в чому різниця між мертвим і живим, коли людина лежить. Отже, останній жест я зробила просто для заспокоєння власного сумління. Точніше його залишків.                                                                                                                                                                                                                                                          

— Тотальна евакуація, лейтенанте Вальден, — пробурмотіла я.                                                                                                                                                                                                                                               

Схоже, ніяких інструкцій від нього мені не отримати. Піддавшись пориву цікавості, я схопила труп за плече, трохи піднявши і повернувши до себе. Як і передбачала, його шия була роздертою на шматки. І якби я не знала, які сліди на тілі людини залишає холодна зброя, то легко могла б повірити, що бідолаху порішив хтось зі своїх чи ворожий агент. Проте краї рани були рваними, що наводило лише на одну думку — це сліди пазурів. І досить великого хижака. Але ж настільки великих на околицях не було. Та й навряд чи звір зміг би проникнути в місто, що готується до облоги. Але що турбувало мене більше, ніж усе вище згадане, так це те, що вбитих таким чином на наших вулицях ставало все більше.