1

Небо густо затягнуло сірими хмарами з самого ранку. У повітрі пахло грозою, але вона ніяк не починалася. Можливо, надвечір хлине як із відра. Але я не була у цьому впевненою. Погода в наших краях завжди була такою. Не те, що в сонячному Штормграді, і не такою м'якою, як у Лордероні. Але я любила свій край. Це моя Батьківщина. Це моє місто. Тут я народилась. Тут я й помру. Таке моє рішення та доля.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

Я тихо рухалася вулицею. М'яка підошва моїх чобіт дозволяла робити це зовсім безшумно. Я вміла бути непомітною, коли це потрібно. Розчинятися у натовпі, та й на безлюдній вулиці зникати для людей моєї професії не важко. Однак зараз зовсім не той час, щоб ховатись у тінях.                                                                                                                                                                                                                      

Я зупинилася наприкінці будівлі й визирнула з-за неї. Навколо панувало пожвавлення. Швидко окинувши поглядом площу, зробила крок уперед. І рушила прямісінько до солдатів, що вишикувалися строєм. Якби зараз був звичайний час, я б нізащо не наблизилася до міської варти. Але цікавили мене зараз зовсім не вони.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

— Варто, приготуватися! Ми не знаємо, скільки сюди вторгнеться солдат! Але Кам'янистий мис уже зайнятий ворогом і ми відрізані від прибережних міст! Противник перевершує нас числом.                                                                                                                                                                                              

Почула я голос ще до того, як побачила його. Вершник на білому коні роздавав вказівки. Молодий чоловік з білявим волоссям та яскраво-блакитними очима, такими ж, як і в його батька.                                                                                                                                                                                                   

— Треба охороняти периметр і постійно тримати двох вартових на воротах! — продовжував об'єкт моєї пильної уваги. — Нікого не впускати та не випускати!                                                                                                                                                                                                                                                             

Я швидко наблизилася, оминаючи варту. Вони кидали на мене недобрі погляди, але зупиняти ніхто не наважився. Тому могло бути кілька причин: чи я трималася надто впевнено, чи в мені не бачили загрози, чи на руку мені зіграв неспокійний час, коли всім підданим короля довелося об'єднатися перед спільним ворогом. Здавалося, що на моє наближення відреагував тільки кінь, пирхнувши й струснувши смоляною гривою.                                                                                                                                                                                                                                                                                                                   

— А ти що тут робиш? — звернувся до мене блондин, щойно я опинилася поруч. — Хіба ти не чула про евакуацію?                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                      

— Моє ім'я Крістіана Вотс, Ваша Високосте, — звернулася я до особи королівської крові, вклонившись, — я хочу допомогти. Що мені потрібно робити?                                                                                                                                                                                                                                                                      

Принц Ліам зміряв мене поглядом з голови до ніг і, очевидно вирішивши, що я гідна довіри й можу бути корисною, без зайвих роздумів розпорядився:                                                                                                                                                                                                                                                                    

— Негайно розшукай лейтенанта Вальдена, і він дасть тобі подальші інструкції.                                                                                                                                                                                                       

Після чого син короля втратив до мене всілякий інтерес, знову звернувшись до воїнів, що стояли перед ним:                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                 

— Ми захищали Гілнеас від Пуги і під час повстання біля Північної брами! Ми захистимо його від будь-якої нової небезпеки, яка йому загрожуватиме!