Розділ 9. На все потрібен час

Влад сидів за столом у кухні, підперши кулаком щоку. Його губи ледь вигинала мрійлива усмішка. Здається всередині нього горів щасливий маленький вогник. Хлопець відчував тепло на рівні грудей. Нарешті все було так, як він хотів. Він більше не сам, у нього тепер буде справжня сім'я про яку він мріяв усе життя.

Але попри це черв'ячок сумнівів гриз його. Влад не знав як йому треба реагувати на обійми, що можна сказати, коли промовчати. З Морлом все було інакше, той знав все про нього. Влад міг прийти до нього з будь якого питання, навіть коли це стосувалося дівчинки яка йому сподобалася у шість років. 

Влад тихо захихотів згадавши той момент. У дитинстві він часто забував, що для всіх інших Морл був суворим королем. А як він плакав коли Леліла накричала на нього, сказавши, що він лише нікому непотрібна сирота, і він не може називати короля батьком. Влад замружився, згадавши, як палала щока після її удару. Морл тоді заступився за нього, та за Джину з Алексом. Але після цього став трохи холоднішим.

Влад зітхнув, подивившись у вікно. Якби Морл був повністю мертвим то зараз все було б трохи легше. Він міг би відсікти своє минуле та хоч спробувати жити теперішнім життям. Влад дуже хотів скоріше знайти спільну мову з батьками. Він вірив, що важко лише зараз і то через незвичку. Пройде кілька днів, тиждень і він легко назве їх мамою і татом. 

Але чи приймуть вони його таким який він є? Чи не стане він в їх очах слабким чи дурним? Бо вони ж були живою легендою. А якщо батько розчаровується в ньому? А якщо він його розізлить? Реакція Морла була знайомою та майже вгадуваною. Що ж чекає його тут?

Влад прокручував у голові цей монолог, коли за межами кухні почулися кроки. Йшли троє. Його тіло миттєво напружилося. Зірвавшись з місця, хлопець підійшов до плити де стояла каструля з супом. Відкрив кришку, опустивши туди ополоник і так і застиг, стискаючи ручку.

— Так смачно пахне, — сказала жінка, втягнувши носом повітря.

— Влад смачно готує. Але його рідко можна вмовити на це. Вам пощастило, — пролунав веселий голос сестри.

Влад сильніше стиснув ручку ополоника, так що нігті тепер врізалися в шкіру. Щоки спалахнули зрадливим рум’янцем. «От навіщо вона акцентує на ньому увагу?» 

— А я ніколи не любила готувати. Без магії це у мене виходило не дуже, — Рада пройшла до стола та сіла. — Мене часто годував Альбрехт.

— Мені було в радість, — відповів той.

 Жінка подарувала Альбрехту закоханий погляд і Влад відчув як всередині нього щось скреснуло. Те з якою теплотою вона говорила до свого чоловіка, як він відповідав, навіть через скільки років. Напевно чогось такого мріють багато дітей.

— Я теж не дуже люблю готувати, але мене якось вдається вмовляти… такими ось словами.

Влад повернувся, впіймавши посмішку сестри. Тіло трохи розслабилося, але недостатньо щоб на губах з'явилася усмішка. Лише трохи смикнулися кінчики губ.

Усі розсілися по місцях і хлопець насипав у тарілки суп. Наступні пів години пройшли у тиші, лише стукали ложки. У батьків виявився хороший апетит, доївши, вони попросили ще стільки ж добавки. Влад був цьому тільки радий, хоча й закрадалася думка, що це все не через те що смачно.

Вставши з місця, хлопець підійшов до плити та поставив грітися чайник.

— Радо, Альбрехте, ви ж будете чай? — сказав та завмер. У кухні раптом впала важка тиша. Він занадто пізно зрозумів, що звернувся до них на ім'я. 

— Так, — нарешті подав голос батько, після цього атмосфера не покращилася. 

Влад увесь залишок вечора відчував сердитий погляд сестри та намагався не дивитися в очі батькам, щоб не бачити в них сум. Це ще більше засмучувало та дратувало хлопця. Бо він же не винен, що усе своє життя прожив без них і не може ось так легко промовити звичайні для когось слова. І знав, що вони також не винні у тому, що їх не було у його житті.

За вікном вже починала вирувати негода.

— Ви напевно хочете відпочити? — Лера піднялася зі столу, подарувавши батькам посмішку. — Якщо що можемо подивитися телевізор. Ви ж знаєте, що таке телевізор?

— Знаємо, — сказала Рада, та втомлено зітхнула. — Напевно ми підемо в спальню. Треба відпочити.

Вони вийшли у вітальню і звідти Влад почув:

— Якщо щось треба, то звертайтеся. Моя спальня поруч.

Вона побажала їм спокійної ночі, почулися кроки по сходах. Сполоснувши чашку, Влад взяв у руки рушник. Пройшло кілька секунд — повернулася сестра. Він вже знав, що вона хоче йому сказати, і вгадав. Хлопець на мить замружився, поки не відчув біль, а тоді повернувся до неї, щоб вона не свердлила його спину поглядом.

— Для чого ти те сказав? Невже не можна було назвати їх нормально? А тепер вони засмутилися, — обурення Лери було щирим. — Ти ж так хотів їх знайти. Скільки було розмов про це. А тепер усім своїм виглядом показуєш, що вони для тебе ніхто.

— Леро, я… — озвався Влад, але сестра не дала йому доказати.

— Я в тобі розчарована, — в її очах раптом забриніли сльози. — Після того, що вони пережили… Невже тобі так важко назвати їх мамою і татом? Чому мені не важко?

Ображено засопівши, дівчина розвернулася та пішла геть з кухні. Влад важко зітхнув, кинувши рушник на кухонну стільницю. Лайка рвалася з губ, але він її стримав. Між пальцями проскочили блакитні іскри сирої магії. Стиснувши долоні, що нігті вп’ялися в шкіру, хлопець окинув хижим поглядом кухню. Йому хотілося хоч на чомусь зірватися.