Розділ 8. Тиша після бурі

На вулиці були вже майже сутінки. Лера розгублено глипнула на небо, дивуючись що вони могли провести в Голдені так багато часу. Але дівчина дуже швидко зрозуміла, що вся справа в погоді. Над містом нависали важкі грозові хмари. У повітрі вже пахло майбутньою негодою. 

Можливо так було на краще — менше людей на вулицях, менше тих хто можуть їх побачити. Лера огледіла батьків, на них був вже старий, дуже потертий одяг. Вона не цікавилася у Морла як працювала магія у тих кімнатах, але якщо вірити вже тому, що він казав, то більшу частину всього часу вони провели у сні. І можливо менш травмовані, ніж якби прожили всі ці сімнадцять років.

Влад знов просканував магією прилеглу до вежі територію і вони не затримуючись, швидко пішли у бік вулиці. Ця частина міста вважалася найстарішою, тут було багато одноповерхових маленьких будинків. Поки йшли, людей вони майже не зустрічали, а ті що були поспішали скоріш сховатися від негоди. 

Коли почалися новіші квартали довелося петляти вуличками. Там шанс зустріти когось навіть зараз був великим. Іноді їм доводилося чарувати відвід очей, але він погано діяв на сильних магів. 

Нарешті вони побачили вдалині будинок Мерліна. Щастя охопило всіх. Втомлені, вони все ж пришвидшилися, щоб скоріше опинитися під захисними чарами будинку. Увесь цей час Лера переживала, що хтось може кинутися в погоню за ними.

Перестрибнувши кілька сходинок на ґанку, Влад приклав долоню до замкової щілини та прошепотів заклинання. Замок клацнув і він штовхнув двері всередину. Дочекавшись поки всі зайдуть, хлопець закрив їх, ковзнувши поглядом по захисних рунах — все працювало, як завжди.

Всередині було темно через негоду на вулиці. Лера плеснула в долоні, запалюючи світло в магічних світильниках та відразу замружилася від яскравого світла.

— Мерліна немає? 

Лера ледь не підскочила почувши поряд з собою жіночий голос. Всю дорогу вони йшли мовчки, напружено вдивляючись у будинки. 

— Він поїхав у Зарганс. Приїде завтра вдень, — сказала Лера, нарешті впоравшись з хвилюванням. 

Чути маму було незвично.Тепер коли їм вже не загрожувала небезпека, їй не треба було тримати себе в руках.

— Тут майже нічого не змінилося, — Альбрехт роззирнувся, розглядаючи вітальню. На цей раз Лера вже відреагувала спокійніше, лише сироти на руках видавали її хвилювання. — Мерлін досі працює у школі?

— Так, викладає заклинання, — відповіла Лера, проковтнувши грудку, що стала в горлі. — Вам напевно треба помитися та привести себе до ладу. Вечерю я зараз приготую. Владе, допоможеш б...

— Так, звичайно, я щось приготую, — перебив її хлопець, рушивши у бік кухні.

Лера схопила ротом повітря — вона хотіла, щоб батькам допоміг він.

«Скотина мала» — насупилася Лера, проводжаючи спину брата сердитим поглядом.

«Якщо він малий, то я балерина, — відізвався в голові Морл. — Ні за зростом, ні за віком» 

«Ти зрозумів про що я, — губи дівчини все ж сіпнулися в посмішці, а потім вона здригнулася усвідомивши, що розмовляє з ним коли поряд батьки. — Краще поки помовч, бо я і так не знаходжу собі місця», — попросила вона, сподіваючись що він не образиться.

Дівчина відчула, як його свідомість ніби сховалася за стіною. Полегшено видихнувши, Лера повернулася до батьків.

— Я постелю вам поки у спальні Мерліна, а завтра вже щось вигадаємо. Можливо вдасться вмовити дядька переїхати в кімнату Влада, а його я заберу до себе. Ми тут буватимемо лише на вихідних, тому потіснимося.

«Або виселю його на горище»  

— На якому ви факультеті? — спитала мати, роззираючись. — Який курс? Я не можу зорієнтуватися.

— Ми у Вольфрамі. Я на шостому, Влад на п’ятому, — пояснила Лера, коли вони вже піднімалися на другий поверх. — Можливо трохи пізніше попросимо Мерліна зробити вам екскурсію по школі. Ви ж хотіли б туди потрапити? — у голосі дівчини прозвучав сумнів, вона не знала чи не викличе школа у них якихось поганих спогадів.

— Авжеж, — просяяли очі жінки. — В останній раз ми школу бачили під час її будівництва. — Лера кинула здивований погляд на матір. — Я не рахую той час коли тут навчалася. То взагалі було у якомусь іншому житті. А вчителі ті ж самі? Містер Вестлей ще викладає бойові мистецтва.

— Ні. Я навіть не чула про такого.

— Він був моїм вчителем, на шостому та п’ятому курсах. Іноді здавалося, що йому приносило задоволення мучити мене на тренуваннях. Хоча потім я оцінила це, коли довелося багато махати мечем, — на губах Ради виникла посмішка.

— У нас цього предмету вже давно немає. Адміністрація обіцяла, що знайдуть вчителів, але ніхто не хоче сюди йти працювати. Кажуть, що занадто проблемне місце.

Жінка тихо пирхнула, але нічого не стала коментувати. Пройшовши по невеликому коридору, Лера відкрила двері спальні дядька. Він майже ніколи їх не зачиняв.

— Вам треба у щось переодягнутися. Мамо, — Лера окинула поглядом матір. — Я можу дати тобі щось зі свого одягу. Сподіваюся, підійде. І позичимо щось у Мерліна. Розміщуйтеся. Я піду наберу ванну, а потім прийду перестелю ліжко.

— Ми можемо самі, — заїкнувся Альбрехт. — Скажи де змінна білизна.

Лера розгублено кліпнула, а потім підійшла до шафи та знайшла поглядом поличку з простирадлами та наволочками.