Розділ 7. Дорогі сувеніри

— Мені треба забрати одну річ з таємної кімнати, — сказала Лера, коли вони нарешті вийшли до камер, що тягнулися вряд  з двох боків.

— Ти з глузду з'їхала? Нас можуть упіймати! — прошепотів Влад, зиркнувши спочатку на батьків, а потім на коридор, яким вони йшли.

— Якщо ми зараз підемо, то доведеться повертатися.

— Сподіваюся, це того варте.

— Що таке? — почувши їхнє шепотіння, занепокоєно спитала Рада.

— Усе добре. Треба зазирнути в одне місце, забрати дещо.

— Це обов’язково? 

— Так. Але ми швидко. Тут недалеко, — Лера спробувала додати голосу впевненості. Вона сподівалася, що не робить помилку погодившись на цей каприз Морла. Але він справді виконав те, що обіцяв. Можливо там знаходиться щось дуже важливе для нього. — Мамо, а ви ж також родова чарівниця? Зможете якщо що чаклувати?

Рада несподівано скривилась, ніби з’їла щось неприємне.

— Звертайтеся до нас на «ти», — прошепотіла вона. — Я не можу зараз повноцінно чарувати. Тому нічим у випадку чогось не допоможу. Але ж ви можете? — сторожко подивилася на дітей Рада.

Лера кивнула і жінка полегшено видихнула. Більше вони не розмовляли, намагаючись ступати максимально тихо. Тепер знову їх вів Морл. Лера відчувала себе незатишно, слухаючи у своїй голові його голос, коли поряд йшли батьки. Той більше не намагався жартувати чи грати у таємниці, колишній господар замку був максимально зібраний. Лера це відчувала.

Влад замикаючи їхню процесію роззирався, тримаючи наготові бойове заклинання. Але він сподівався, що до цього не дійде, бо йому дуже не хотілося потрапити в нерівний бій. Батьки поки не могли самі себе захистити, а сестра замість того щоб вшиватися звідси послухала Його і тепер вони крадуться темними потайними ходами. У волоссі вже заплуталася павутина, пил що літав у повітрі раз у раз лоскотав ніс. Влад обіцяв, що покусає сестру, якщо вони вляпаються у проблему.

Приклавши руку до стіни Лера прошепотіла пароль і та від'їхала вбік. Усі протиснулися в коридор. У цій його частині царювала напівтемрява, але далі яскраво горіли світильники. Дівчина зупинилася, згадавши цей коридор. Саме ним Морл вів її на страту. Ну тобто до Дзеркала.

«Пароль» — скомандувала вона і Морл промовив їй потрібні слова.

І знов частина стіни відійшла вбік відкриваючи темну кімнату. Тільки вони туди зайшли вона знов встала на місце. Рада тихо зойкнула, вчепившись Альбрехту за руку.

— Усе добре, — Лера клацнула пальцями, і світло спалахнуло в магічних ліхтариках. — Я потім зможу відкрити.

Рада роззирнулася, вирячивши очі.

— Це місце… Морл мене сюди приводив, ще на початку. Він питав, — вона побачила велике Дзеркало. — Він хотів дізнатися чи я не Принцеса Часу. Воно сказало, що… — жінка кліпнула, здається намагаючись згадати. — що я не та, але, здається, це хтось з мого роду.

Лера важко зітхнула та прикусила губу.

— Морл Леру також приводив сюди й Дзеркало запропонувало йому її вбити. — несподівано вліз в розмову Влад. — Але вона воскресла. І він зрозумів, що вона…

Лера кинула на брата нищівний погляд.

— В сенсі? — обличчя батьків зблідли.

— Мені просто пощастило, що кинджал не задів серце. Давайте не будемо про це. Почекайте я швидко.

«Він що спеціально? Не можна таке казати в лоб» — насупилася дівчина, знайшовши поглядом шкіряну сумку за яку казав Морл.

«Я б сказав, що він досі схвильований зустріччю та меле що перше приходить у голову, — буркнув Морл. — Бачиш на голові статуї корону? Бери. А потім під сукнею стоїть скринька» 

Лера здивовано відкрила рот, а потім закривши пішла виконувати наказ. На щастя ні батьки, ні Влад не намагалися щось спитати. Скринька виявилася розміром з чоловічу руку, з вигравіюваним сонцем на кришці та літерою «А». Дівчина хотіла її відкрити, але та не піддалася. Вирішивши розібратися з нею вдома, поклала її до корони. Далі вона продовжила складати все на що Морл їй вказував.

Лера якраз підійшла до стіни де під ілюзією мав бути захований ще один предмет, але Морл не встиг його назвати, як раптом прохід відкрився.

«Леліла» — одночасно подумки промовила Лера з Морлом. Але якщо в голосі дівчини був страх, у голосі чоловіка звучав тріумф.

Альбрехт ступив крок вперед, закриваючи дружину собою. Влад злякано глипнув на прохід, потім на сестру і врешті підняв руки для того, щоб захищатися. Лера залишилася стояти на місці, повільно знявши з плеча сумку та опустивши її на килим.

«Я тебе в’ю, Морле. Спочатку воскрешу, а потім знову вб’ю» 

 Одна сторона обличчя Леліли була сильно понівечена. Рана виглядала старою.

— Кого я бачу? — погляд роенської принцеси ковзнув по Раді з Альбрехтом. — Невже мій недолугий братик і це зробив не так як мав. Але я не здивована.

— Ми прийшли за своїм, — сказала Лера, невідомо де знайшовши твердість у голосі.

— У цьому замку немає нічого твого, дівчис-сько, — несподівано прошипіла вона. — Ви у пас-стці. 

— Ти змія! Вбивця! — Влад різко зробив крок вперед, одночасно чаруючи бойове заклинання. — Це ти вбила Джину та Алекса!