Розділ 6. Заручники золотого міста

Далі були відкриті двері які вели у саду Лера навіть очі протерла: «шо робить сад під землею?». Залишивши брата біля дзеркальних дверей вона пішла туди. З кожним кроком серце билося все частіше. Невже вона зараз побачить когось з батьків? Лера вперто проганяла від себе думку, що тут їх немає чи те, що вони запізнилися.

Садом це було важко назвати, скоріше ще одна кімната під ілюзією. Вона навіть уявити собі не могла, що Морл був на таке здатний. Тільки зайшовши сюди дівчина відчула, що щось блокує її магію. Напевно якісь антимагічні амулети в стінах.

Раптом її ноги ніби приросли до підлоги — на лавці вглибині ілюзорного саду сиділа жінка. Темне волосся рясно вкривали ниточки сивини. Почувши кроки, вона рвучко підняла голову. Лера побачила, як в очах спалахує та згасає хижий блиск, а йому на заміну приходить розгубленість.

Лера з зусиллям проковтнула грудку, що стала у горлі. В роті ніби утворилася пустеля.

— Ти хто? — в неї втупилися сині, як найглибше море очі. Жінка піднялася, напружено слідкуючи за дівчиною. — Тебе послав Морл? Він нікому не дозволяв ще сюди приходити.

Лера нарешті змогла відліпити язик від піднебіння.

— Рада Вольфрам? Мама?

Жінка кліпнула й розгубленість змінилася злістю. Міцно стиснувши щелепи, вона зміряла Леру важким поглядом.

— Я Лера! — вчасно схопилася дівчина, зрозумівши, що треба діяти активніше поки не запахло смаженим. — Пройшло вже сімнадцять років. Морл мертвий, а ми… ми прийшли за вами. Мерліну вдалося вас відшукати, — вона вирішила не розкривати хто насправді допомагав. — Тут Влад. Ти його не пам'ятаєш, але…

— Влад?.. — голос жінки здригнувся, ніби вона щось згадала. — Мій маленький мертвий хлопчик…

— Він живий. Морл збрехав тобі. Влад чекає там за дверима.

— Але… — жінка зробила невпевнений крок назустріч, а тоді зупинилася закривши обличчя руками. — Ні. Це сон. Марення. Йди.

— Мамо, — Лера підійшла до неї, взявши за руку. — Ти ж відчуваєш. Я справжня. Я твоя Лера. Нам треба йти звідси. А спочатку знайти батька.

— Він теж живий? — вже вдруге очі чарівниці наповнювалися шоком. — Альбрехт.

— Ходімо. Обіцяю. Ми зможемо все обговорити вдома. 

— Ти так схожа на нього, — жінка несподівано кивнула та м’яко посміхнулася. 

Лера ж відчула несподіваний укол ревнощів. Згадка про чоловіка викликала у тої більш теплі емоції.

Досі тримаючи матір за руку вона вийшла у кімнату, яка виглядала як спальня. Чи то переживала, щоб та не впала, бо помітила, як тремтіли її ноги. Чи боялася, якщо відпустить та розчиниться у повітрі.

Побачивши сестру з високою темноволосою жінкою Влад схопив ротом повітря. Спина витягнулася як струна. Він не зміг зробити жодного кроку, лише дивився, як вони підходять.

— Знайомся, це Влад, — дівчина перевела погляд з матері на брата відмічаючи їхню схожість. — Думаю ДНК тест робити не треба. — хихотнула вона. — Влад?

Брат не поспішав щось робити, натомість жінка подолавши залишок відстані, рвучко притягнула його до себе. Хлопець відчув, як у мозок врізається чужий спогад: змучена пологами жінка, маленький хлопчик на руках у Морла. Вона так кричала, скільки було у неї сил, просила хоч дати його на мить потримати.

Спогад закінчився. Влад відчув як по його щоках течуть гарячі сльози. Всередині ніби натягнулася нитка. Те ж саме сталося коли чотири роки тому він вперше торкнувся до сестри —  встановився кровний зв’язок хоч із запізненням на сімнадцять років. Не дивно, що тоді Морл не дав їй потримати дитину, тоді б вона не повірила в його смерть.

— Синку! — трохи відсторонившись, вона розцілувала його в обидві щоки, а потім знов притягнула до себе. 

Влад як статуя застиг в її обіймах, розгублений, не знав що йому робити. Ситуацію врятувала Лера.

— А тепер другі двері.

Відійшовши до другого дзеркала Лера вставила ключ в замкову щілину — вона знаходилася майже там само.

Дзеркало, як і минулого разу, відкрилося всередину. Тихо ступаючи по килиму, Лера зайшла до кімнати. Вона була майже ідентичною до тієї. На цей раз вона майже відразу побачила чоловіка — він сидів на ліжку, впустивши на груди голову. Його губи ледь ворушилися, але вголос він не говорив нічого.

— Тато?

Чоловік здригнувся, злякано підвівши голову. На відміну від матері у його очах не було бажання боротися. Він нічого не відповів, але Лері вистачило й тих секунд, щоб віддалено впізнати людину з сімейної фотографії. Там на його обличчі не було зморшок, та мішків під очима. Волосся було трохи довшим ніж на фото і майже сиве.

Лера відчула, як щільний клубок підходить до її горла. Так не мало бути. Лера була рада, що Морл вирішив трохи помовчати. 

Не гаючи ні секунди, Лера підійшла до нього, присівши на край ліжка.

— Подивись на мене. Я Лера, твоя донька, — дівчина торкнулася його плеча, — Морла більше немає. Ми вас знайшли. Ми скоро будемо вдома. Я, ти, мама і твій молодший син. Я познайомлю тебе з Владом. Він копія мами, — Лера намагалася заспокійливо казала, гладячи його по плечу.