Розділ 3. Маєток

Першою оговталася Лера, штовхнувши залізну стулку. Ворота без жодного скрипу прочинилися. Дівчина здивовано підняла брови. Вона думала, що буде складніше. 

— Оце так… безлад, — протягнула Ліза, обвівши двір поглядом. 

— Здається, ми тут затримаємося не на кілька днів, — реготнув Дін. 

— Наше завдання поки трохи його привести до ладу та налаштувати знов телепорт. Тоді зможемо хоч кожен день сюди приїжджати, — сказала Лера, а потім тріснула себе по чолу. Спеціальні монети для телепорту коштували дорого. — Ну, ви мене зрозуміли. Потім буде легше сюди потрапити. 

Влад завмер, насторожено прислухаючись. Тут було тихо, але не те щоб викликати сироти по шкірі. Його погляд повільно сканував територію, нарешті зупинившись на двоповерховому будинку. Мерлін сказав, що перед тим, як накласти чари, все перевірили, але все одно хлопець почувався тут не у своїй тарілці. Андрій поділяв його настрій. 

— Треба обійти двір, перевірити, чи немає тут нічого небезпечного, — звівши брови, сказав Андрій. 

— Так Мерлін… — почала було Лера, а потім важко зітхнула, погодившись. Вона не вірила, що якесь чудовисько вони пропустили тоді, а ось чийсь труп запросто міг залишитися десь під кущиками. — Тоді знов розділимося? Я піду у той бік, — вона показала на дерева, що росли за невисоким кам’яним парканом збоку від будинку, — а ви подивіться тут і на задньому дворі. 

Дочекавшись схвальних кивків, Лера рушила до залізної хвіртки, що лежала поряд з парканом, зірвана з петель. 

Всередині піднімалося щось хиже, готове накинутися та розірвати. Це була злість. Лера дякувала Морлу, що він вирішив мовчати. Той досі не згадав, де сховав її батьків. До того ж Леру дратували панічні думки, що він міг про них набрехати. 

Дівчина стиснула кулаки так, що навіть стало боляче. Сад виглядав трохи краще, ніж передня частина двору. Побачивши обвуглений слід на білій кладці будинку, Лера ледь зубами не заскрипіла. Почувши за спиною кроки, дівчина рвучко повернула голову, але майже відразу видихнула — це був лише Влад. 

— Все нормально? 

Дівчина знизала плечима, а потім прикусила губу. Очі защипало. Побачивши це, хлопець зробив крок вперед, згрібши сестру в обійми. Вона навіть не пискнула, уткнувшись йому в ключицю. Брат був тепер значно вищим за неї. 

— Він тобі щось сказав? — обережно спитав Влад, гладячи по спині. Було й без імен зрозуміло, хто це «Він». 

— На його щастя, він мовчить. Інакше б я видрала його з себе, і начхати, що після цього помру, — сказала та й зціпила зуби, щоб не ляпнути ще щось. 

Влад зітхнув, міцніше притиснувши її до себе. 

— Мерлін їх знайде. Нам треба лише трохи почекати. 

— А якщо не знайде? Якщо Морл набрехав нам? — Лера спробувала повернути голову, щоб побачити його обличчя. — Він же на це здатний. 

— Який йому сенс нам брехати? Ти ж сама це казала. Та і я доказ того, що мама жива. Ми їх скоро знайдемо. Я відчуваю це. 

— Або ти просто хочеш у це вірити, — буркнула вона, сподіваючись, що він її не почув. — Даремно я погодилася запросити сюди Андрія та Діна. Тут загинули їхні родичі. Що вони відчувають… 

— Леро, — Влад трохи відсторонився, стиснувши її плечі. — Вони дорослі люди й могли відмовитися. Нам не завадить ще кілька пар зайвих рук. 

— Тобто тобою керувала лише прагматичність? — хмикнула Лера, не стримавшись. — А ми то думали… — кутики губ сіпнулися вгору. 

— Що відпочивати сюди приїхали? Та нє, сестричко, ми сюди приїхали пахати. Як любить казати бабуся. Нам треба привести будинок до ладу та прибрати сліди, — він повів рукою вбік, — всього цього… 

Хлопець не зміг знайти потрібних слів, щоб продовжити, але Лера зрозуміла його. Опустивши руку, вона переплела їхні пальці. 

— Ходімо оглянемо сад, а потім я хочу скоріше потрапити в будинок. Страшно хочеться їсти, — наче на підтвердження забурчав живіт. 

Обвівши поглядом розбиту лавку, Влад подумки промовив відновлювальне заклинання. Уламки дощок піднялися з брукованої доріжки, закружлявши у повітрі. Між ними проскочили блакитні іскри. Лера просто дивилася, як магія робила свою роботу. Через хвилину лавка була майже ціла. 

— Не вистачає половини дошки. Може, десь закинуло під дерева. Треба пізніше пошукати, — сказала вона. 

Обійшовши сад, брат з сестрою підійшли до ще одної хвіртки. Вона, як виявилося, вела вже на задній двір. Там на них чекали Ліза та Дін, які роздивлялися басейн. 

— Круто! — випустивши руку сестри, Влад підбіг до басейну, також зазирнувши в нього. Стінки були викладені дрібною синьо-зеленою мозаїкою. — Треба це почистити у першу чергу. Я буду тут плавати! 

Лера гмикнула, закотивши очі. 

— Ну не раніше, як ми впораємося у будинку. 

Влад ображено підтиснув губи. 

— Ну ти й зануда, Леро. 

— Яка вже є. Чи не ти перед цим заявляв про те, що нам треба тут впахувати? 

— Я… Та ну тебе. Я ж мав на увазі інше, — Влад махнув рукою та розсміявся. 

Лера підійшла до дверей та смикнула їх. Вони не піддалися, хоч Мерлін і казав, що у перший раз треба зайти через головний хід, і вже тоді можна буде відкрити інші двері. Але хоч спробувати треба було. Обійшовши знову будинок, друзі підійшли до ґанку, де стояли їхні речі. Уля та Андрій наздогнали їх через кілька хвилин.