Розділ 2. В дорогу

Мерлін виконав свою обіцянку. Переговорна куля видала гучну трель рівно о четвертій ранку, змусивши Улю та Леру злякано підхопитися з ліжка. Влада шум не розбудив, він спав, обійнявши Мотю, який знов чогось прийшов до нього спати. Бабуся також спала міцно.

​Сонно позіхаючи, Лера забрала кулю та пішла в кухню, щоб записати те, що диктував дядько. Десь в глибині душі їй здавалося, що він навмисно зателефонував так рано. Коли вона повернулася у спальню, Влад вже сидів на своєму верхньому ярусі ліжка, намагаючись стримати себе, щоб не позіхати.

​— У мене є всі інструкції. Коли їдемо? — сон як рукою зняло.

— Притримай коней, — буркнув Влад. — Зараз ще ніч. Електрички не ходять.

— Взагалі-то ходять. І до Харкова якраз буде десь за годину.

​Влад пирхнув.

— Я думаю, що нам треба трохи почекати та врешті сказати іншим про наші плани.

— Це кому?

— Лізі, наприклад. Діну… Ну й Андрію. Якщо ти не забула, з Лізою ви гралися в тому маєтку, а у тих двох там не дуже приємні спогади. Ми маємо їх спитати. Можливо, вони хочуть також поїхати.

— Чогось мені здається, ти піклуєшся не про них, а про себе, Владе. Але добре, їх дійсно треба спитати, — зауважила Лера. Уля на це здивовано підняла брову, не зрозумівши нічого. — Зараз створю чат. Але якщо вони зайняті, я не буду чекати. Я хочу сьогодні поїхати у маєток батьків.

— Ти думаєш, що це якось пришвидшить, що Мерлін їх знайде? — буркнув Влад, відвернувши голову. — Добре. Пиши іншим. Сподіваюся, вони не будуть довго відповідати.

​Мотя знов замуркотів, потершись головою об руку хлопця. Влад ліг на бік, обійнявши кота та притиснувши його до свого боку. Той навіть не м'явкнув, розтягнувшись по всій довжині.

​Лера зиркнула на них, а потім все ж взяла телефон, швидко зайшла у Вайбер і за кілька кліків створила чат на шість осіб.

Лера: Привіт всім. Ми з Владом та Улею збираємося сьогодні їхати дивитися маєток Вольфрам. Я знаю його місцезнаходження. Це під Змієвом. Ви поїдете зі мною? Ми хочемо виїхати сьогодні. І затримаємося там на кілька днів.

Дівчина поклала телефон розраховуючи, що ще кілька годин точно ніхто не відпише, але вже за десять хвилин телефон дзенькнув.

Денис: Круто! Звісно!

Денис: І вам привіт. Несподівано. Але я в ділі. Але якщо ви не проти я візьму з собою ноут. Бо треба доробити проєкт для замовника.

Лера швидко почала друкувати відповідь.

Лера: Без проблем :) Ти приїдеш до мене чи ми зустрінемося деінде?

Денис: Якщо він десь під Змієвом, то краще зустрінемося вже у мене. Я буду вас чекати на вокзалі біля Самовару. А тоді всі разом поїдемо туди. А конкретно де воно?

Лера: селище Веселкове. @liza якщо можеш приїжджай до нас через Зал Переходів. Так швидше. 

Після цього повідомлень більше не було. Лері довелося змиритися з тим, що треба почекати. Мотя, цей рудий зрадник, навіть не збирався переходити до неї на ліжко. Вона деякий час крутилася, намагаючись знов заснути, але сон не йшов.

Близько дев’ятої, коли всі вже давно прокинулися телефон знов дзенькнув. Лера кинулася до нього. Була відповідь від Лізи.

Ліза:  Без питань. Зараз відпрошуся у батьків і скоро буду у вас.

Майже відразу телефон знов видав звук нового повідомлення. Побачивши, що воно від Андрія, Лера підсвідомо напружилася, очікуючи того, що він відмовиться, чи скаже, що йому буде незручно там знаходитися. Але друг її здивував:

Андрій: Оце так добрий ранок. Зараз завезу Пашку на тренування та відпрошуся.

Андрій: Я вже думав ви про мене забули.

Лера хотіла відповісти, що вони просто були дуже зайняті роботою по дому, але прийшло у чат повідомлення від Улі. Подруга сиділа у вітальні.

Уля: Хто ще за кого забув? За ці два місяці жодного повідомлення.

Андрій: Ти що вже тут? І промовчала?

Влад: якщо і ти сюди прийдеш, у її Макса станеться інфаркт дупи.

Уля скочила з дивана, спробувавши дати Владу запотиличник. Хлопець, розреготавшись, пригнувся, ухиляючись від удару.

— А що я сказав не так? Він — клінічний параноїк.

— А у тебе занадто довгий язик. Може, підрізати? — їдко промовила Уля, хоча в її голосі не було злості.

— Та ні. Він мені ще потрібен, — Влад на всяк випадок відійшов від дівчини подалі, не перестаючи хихотіти.

Лера лише закотила очі. 

«Як малі діти». 

Поки вони перемовлялися, прийшло нове повідомлення від Андрія. Він сказав, що зателефонував Лізі та запропонував її забрати на мотоциклі з вокзалу. Лера відчула легкий укол ревнощів, а потім сама насварила себе за це.