Розділ 1. Річ з минулого

Серпень 2013

Над головою пропливали пухнасті білі хмарки. Недалеко від місця, де розмістилися брат із сестрою, квакали в очереті жаби. Іноді чувся тихий плескіт. Лера сиділа на картатому пледі, спершись на руку, та методично перебирала пасма волосся молодшого брата. Той ледь не муркотів, поклавши голову на її коліна.

​Серпневе сонце світило особливо ясно. Гріх було провести день у чотирьох стінах. Як тільки бабуся сказала, що не має на них планів, Лера з Владом відразу гайнули на річку. Це літо вони провели здебільшого в компанії одне одного. Уліни бабуся та дід переїхали до дітей у Харків, і тепер подруга не мала куди приїжджати на канікули. З Андрієм було… трохи інакше. Він досі жив у своєму будинку, але зустрічалися вони дуже рідко. Чи то була купа домашньої роботи, чи все ж Андрій розумів, що їй з ним не дуже зручно.

​Лера хотіла йому все розповісти, але розуміла, що він цього не зможе прийняти. Річ у тім, що минулої зими вона прийняла допомогу його ворога, і тепер, якщо він побачить її через розбите дзеркало чи поцілує, то відразу довідається про все. Андрій ненавидів Морла, і це було заслужено.

​Обпершись і на другу руку, Лера підставила обличчя до сонця, щасливо мружачись.

​— А ми перелітні птахи м-м-м, лебеді… — мугикнула вона в такт пісні, що грала в неї в навушниках.

​Як тільки її рука зникла з його волосся, Влад розплющив одне око.

​— Леро.

​Дівчина не відреагувала. Піднявшись, він потягнувся до навушника та витягнув один, вставивши собі у вухо.

​— Що ти там таке слухаєш? — почувши пісню, він гмикнув. — Знов вона? У тебе ще там кров із вух не йде?

​— Не йде, — дівчина забрала дріт із навушником, але не поспішала повертати на місце. — Тобі ж подобалися їхні пісні.

​Посмішка на губах Влада згасла. Сівши, він підтягнув до себе ноги, обійнявши їх. Зітхнувши, Лера витягнула другий навушник та натиснула стоп у плеєрі, кинувши його на плед. Підсунувшись, вона обійняла брата руками за плечі, притиснувшись до його спини. Тіло хлопця ніби закам’яніло.

​— Ми їх обов’язково знайдемо. Чуєш… — прошепотіла вона, поклавши голову йому на плече. — Мерлін їх уже шукає.

​— Минуло вже понад два місяці, — безбарвно відповів він. — Мені здається, це ніколи не настане.

​— Тепер ми знаємо, що вони живі.

​— Леро, — хлопець хотів відсунутися, але передумав. Те, що батьки живі, поки знали тільки вони та Мерлін. Ніхто не наважився розповісти бабусі про її племінницю. Можливо, вони боялися сполохати удачу. Можливо… не дуже вірили, що колись це буде.

​Раптом телефон Лери видав характерну мелодію. Дівчина стрепенулася.

​— Уля відповіла, — розблокувавши телефон, вона прочитала повідомлення. Влад трохи оживився. — Вона приїде до нас завтра і пробуде десь тиждень.

​— О-о, круто. Компанія, — але миттєва радість швидко випарувалася. — Блін. Максим.

​— Що таке?

​— Її хлопець мене закопає, якщо дізнається, що вона житиме під одним дахом зі мною.

​— Хіба ти давав йому привід? — здивовано підняла брову Лера. — Я думала, ваші непорозуміння закінчилися ще навесні.

​— Та хто його знає. Якби він міг, то ревнував би її до ліхтарного стовпа. Не розумію, чого тоді до мене причепився. Я ж дуже рідко гуляв у вашій компанії. До того ж тоді в мене була ще дівчина.

​— Ти помирився з Германом?

​Влад знизав плечима.

​— У нас із ним нейтралітет.

​— А що з Мариною?

​— Та наче вони знов зійшлися. Я на тому тижні бачив в інсті їхні спільні фото.

​— Ти завів інстаграм? — шоковано на нього зиркнула Лера. — Ти ж казав, що тобі воно не сподобалося.

​— Ну, я маю хоч якось підтримувати зв’язок з однокласниками тут, на Землі, — гмикнув він, опустившись на плед та підклавши під голову руку. — А так мені він не дуже подобається. Те, що в нас на Аладеї… воно краще. Сподіваюся, колись дороблять ту штуку, щоб можна було спілкуватися не лише через кулю. Я чув, вони вже на фінальному етапі. Але щось цей етап триває вже років п’ять.

* * *

​— Я дев'ятого рівня, — зловтішно проголосила Уля, з розмаху викладаючи карту на килим. — І я б'юся з «Травою в горщику». Вона аж першого рівня. Перемога моя, невдахи. Готуйтеся вітати переможницю.

​— Не так швидко, — Влад хижо примружився. Він витягнув карту і кинув її поверх Уліної. — Твоя Трава стає «Величезною». Це плюс десять до рівня монстра.

​Уля обурено пирхнула, але Влад ще не закінчив.

​— А ще, — він театрально змахнув другою картою, — я застосовую «Блукаючу потвору». Зустрічай, «Плутонієвий дракон» двадцятого рівня. Тепер загальна сила твоїх монстрів тридцять один, а в тебе, з усіма твоїми «Черевиками могутнього копняка» та «Шапкою величі», ледь назбирається п'ятнадцять. Ти програла. Тікай або помри.

​— Леро, — Уля благально подивилася на подругу. — Допоможи. Я віддам тобі всі чотири карти скарбів, які випадуть із цього дракона, клянусь.