30. Кайдани

Я сиділа на ліжку, обхопивши руками коліна, вперта в спробах заспокоїтись. Але нічого не виходило. Моє серце билося шалено, в грудях нило і душило. Моя магія — моя остання надія — не відповідала. Я намагалася, з усіх сил намагалась викликати її, почати хоча б мінімально щось, аби уникнути цієї ситуації. Але на мої заклики вона залишалась глухою, і відчай крадеться все глибше. Я розуміла, що без цієї сили я — звичайна беззахисна дівчина, від якої не чекаєш нічого, окрім покори.

Я встала і почала ходити по кам’яній камері, намагаючись знайти хоч якусь відповідь на свої питання. Чому магія мене покинула? Чому навіть мої найсильніші почуття не могли викликати жодної відповіді? Я розуміла, що якщо не зроблю нічого зараз, то ситуація стане ще гіршою. Я знала, що тримати себе у руці більше не можу.

«Може, я просто не достатньо сильно цього хочу?» — думала я, розлючена на себе. Якось бездумно я сіла на ліжко і заплющила очі. Як же все набридло, цей світ, ця камера, скільки я вже тут? От би зараз сходити в душ  та завалитися спати, а прокинутися й усвідомити, що це все сон. Так просто, але так необхідно. Тіло вимагало відпочинку, розслаблення, чого я давно не мала. 

Раптом без жодного попередження, з повітря, як величезна хвиля, лилася вода. Це не була звичайна вода. Це була магія. Моя магія. Вода хлинула з неба, обливала мене з голови до п’ят, та я навіть не встигла опам'ятатись від здивування, як все закінчилося. Погляд на мокре тіло, хляпання води й важке дихання було все, що залишилось мені в момент, коли я просто впала назад на ліжко.

Я знову закричала від відчаю, відчуваючи, як все навколо розривається. Плакала так сильно, що земля почала трястися, кам’яні стіни здригнулися, а вдалині я чула кроки й паніку голосів. Чим більше я плакала, тим сильніше починала трястись камера, немов сам замок поступово руйнувався через мої емоції. Я не могла зупинити свої сльози, і не хотіла. Кожен момент був ще гіршим за попередній.

І раптом двері відкрилися. Із тіні з’явився король, високо тримаючи голову, із спокоєм на обличчі. Це його кроки звучали найгучніше серед паніки, і я відчула, як він насолоджується моїм розпачем.

— Прекрасно, принцесо, — сказав він, його голос був тихим, але виразно чутним у цій тиші, — ти дійсно достала мене. Твоя магія, твоя сила, все це так... неочікувано.

Я не підняла очей, лише знову заплющила їх, намагаючись втекти від реальності. Він наблизився, і я відчула, як руки потягнули мене. Кайдани миттєво обплутали мої зап’ястя, їх холодний метал змусив мене здригнутись.

— Це антимагічні наручники, — продовжив король, — вони не тільки заблокують твою магію, але й поступово висмокчуть твої сили. Якщо за три дні ніхто не прийде за тобою, або ти не погодишся вийти за мене, ти помреш. І мені буде дуже шкода, принцесо. Можливо, ми могли б мати... чудових дітей. Сильних магічно. Я б зміг отримати спадкоємця.

Я підняла очі, вперта й обурена.

— Забуваєшся, ельфику! Я людина, і Фокстер розповідав, як ти не любиш напівкровок! — я сплюнула йому під ноги. — Ти не зможеш мене використати!

Його погляд став ошелешеним, очі розширилися від несподіванки.

— Що ти сказала? 

Я дивилась на нього з огидою, намагаючись не показати, як важко мені зараз. Це був його момент перемоги. Він, напевно, насолоджувався тим, що мав таку владу наді мною, але я йому це не залишала без відповіді. Я не здамся.

— Фокстер? Ельф-навікровка? Мій син? Де він?! — питання злітали з уст короля одне за одним, наче він вперше почув щось настільки неможливе.

— Забагато питань, — фиркнула я, відвертаючи погляд. Я стиснула губи. Мені було страшно, але я не могла дозволити йому це побачити. Король ельфів — хижак, а я не могла стати його жертвою. Хоча... Чи не була я вже нею? Антимагічні кайдани стискали мої зап'ястя, висмоктуючи не лише силу, а й надію. Чи дійсно вони вб'ють мене? Чи прийдуть хлопці вчасно? А якщо ні? Чи знають вони взагалі, де я? Чи дійде сюди Арґ? І якщо дійде — що він зробить? Вб’є мене чи віддасть цьому холодному ельфу? Мене трусило, але не від холоду, не від слабкості, а від страху перед невідомістю. Липкий, всепоглинаючий страх, що сковував так само, як ці кляті кайдани.

Я тільки-но відчула свою магію, тільки-но почала розуміти, що вона є, і ось уже знову її втрачаю, навіть не навчившись користуватися...

Я ледь встигла усвідомити цей біль втрати, коли різкий рух вивів мене з думок. Чиїсь пальці грубо схопили мене за підборіддя, змушуючи підняти голову.

— Значить, відповідай по порядку! — Король нахилився ближче, його темні очі звузилися, пронизуючи мене наскрізь. Я видихнула, ковтаючи власний страх. Його пальці стиснулися сильніше, змушуючи мене зустрітися з ним очима.

— Почнемо з головного, — його голос був спокійний, майже рівний, але в цій тиші відчувалася буря. - Де Фокстер?

— Навіщо він тобі, якщо ти сам відмовився від нього? - рикнула я, згадуючи, який біль плескався в очах друга, коли він розповідав про батька

Король завмер. Його пальці на моєму підборідді напружилися, але лише на мить. Потім він різко відпустив мене й відступив на крок.

— Відмовився? — його голос став низьким, загрозливим.

Я не відповіла. Не тому, що боялася. Я просто не знала, що ще сказати. Я бачила, як злегка затремтіли його ніздрі, як стислися вуста.

— Хто тобі це сказав? — нарешті заговорив він.

Я посміхнулася крізь біль.

— Сам Фокстер.

Король стиснув кулаки. Його очі стали ще темнішими, майже чорними.

— Він живий... — прошепотів він, ніби говорив не до мене, а до самого себе.

Я не знала, що змусило мене сказати правду. Можливо, слабка надія, що він покаже бодай краплю людяності? Що, можливо, в ньому є щось більше, ніж холодний розрахунок і жорстокість?

Або ж я просто хотіла, щоб він страждав.

— Так, живий. І, на відміну від тебе, він не продає людей, не ставиться до них, як до товару.