29. Вибух емоцій

Два дні у цій холодній, сирій камері тягнулися, наче вічність. Я рахувала час за візитами охоронців — двічі на день вони приносили їжу. Як би мене не хотіли принизити чи покарати, але голодом морити не збиралися. Я не пручалася, їла все, що давали, бо знала: сили мені ще знадобляться.

Сніданок третього дня був таким же мізерним, як і попередні — шматок темного хліба, шматочок м’якого сиру та кухоль прохолодного трав’яного відвару. Їжа не була жахливою, навіть здавалася доволі якісною, як для темниці. Ельфи, мабуть, не опускалися до варварських методів утримання полонених. Чи, можливо, мене берегли для чогось важливішого?

Жуючи сухуватий хліб, я думала, що робити далі. Чекати. Чекати чого?

Я не знала, чи Фокстер, Трей і Артур узагалі дізналися, що зі мною сталося. Чи знайшли мої сліди? Чи змогли пробратися в ельфійське королівство? І якщо навіть знайшли — чи зможуть мене врятувати?

Не знала, чи король Арґ уже прибув сюди, чи дізнався про аукціон, про «наречену» ельфійського короля.

Не знала, скільки часу зможу протриматися в цій сирій, темній камері, перш ніж мої нерви здадуть.

Але я чекала.

Це було єдине, що мені залишалося.

Двері темниці прочинилися, і до мене увійшли двоє охоронців у сріблястих обладунках. Без слів вони вказали на вихід. Я піднялася, повільно обтрусила зім’ятий одяг і, ніби й не сиділа декілька днів в холодній кам’яній клітці, гордо пройшла за ними.

Король чекав у своєму кабінеті. Він сидів у високому кріслі з темного дерева, спокійно оглядаючи мене, ніби ми були на дружній бесіді, а не в’язниця слугувала мені гостинною кімнатою.

Кабінет був розкішним і холодним водночас. Високі шафи, наповнені книгами в шкіряних палітурках, масивний стіл з темного дерева, а за ним велике вікно, крізь яке лилося приглушене світло. На стінах висіли гобелени із символами ельфійської корони, а в повітрі віяло ароматом старовинного пергаменту та легкого відтінку якоїсь солодкуватої трави. Усе було ідеальним — занадто ідеальним. Як і сам король.

— Сідай, принцесо, — вказав він на стілець навпроти.

Я стиснула губи, але не стала сперечатися. Сіла, склавши руки на колінах, щоб приховати, як сильно вони стискаються в кулаки.

— Ти виглядаєш краще, ніж очікувалось. Сподіваюсь, тобі не бракувало їжі? — його голос був занадто спокійним, занадто зверхнім.

Я нічого не відповіла.

— Знаєш, весілля майже готове, — король говорив повільно, спостерігаючи за мною. — Тканини вже привезли, кулінари випробовують страви, запрошення розіслані…

Мене перекрутила хвиля злості.

— Весілля? Зі мною?! — вирвалося з грудей.

Король посміхнувся, ніби насміхаючись:

— А чому б і ні? Хіба в тебе є вибір?

Я зціпила зуби, але він продовжив, добиваючи мене кожним своїм словом:

— Знаєш, що мене дивує? Чому тебе досі ніхто не шукає? Чому Арґ не мчить сюди на драконі, трощачи мої ворота? Де ж твої друзі? Чому вони не визволяють тебе? Може, ти їм не така вже й потрібна?

Я застигла.

— Пішов ти, — прошепотіла, але голос був не таким твердим, як хотілося.

— Правда може боліти, — знизав плечима король, спираючись ліктем на підлокітник. — Але якщо вони ще не тут… то, може, ніхто й не збирається тебе рятувати?

Щось у мені обірвалося. Я не змогла стримати спалаху емоцій.

— Та пішов ти до біса! — я підхопилася, змахнувши зі столу келих, який розбився об підлогу бризками вина. — Ти нічого про мене не знаєш! Ти думаєш, я тут просто так? Що я сама захотіла потрапити у ваш дурний світ?! Що я хочу бути вашою лялькою?!

Король лиш задоволено спостерігав, як я киплю від злості.

— Ви всі однакові! Думаєте, що можете маніпулювати мною, продавати, використовувати як товар! Чорт забирай, я вам не річ!

Я відчула, як щось гаряче підіймається в грудях. Я стиснула кулаки, нігті вп’ялися в долоні. Повітря навколо задзвеніло, стало важким.

— Я не буду твоєю нареченою! І нічиєю не буду!

Раптом щось клацнуло. У повітрі спалахнули іскорки. Я відчула, як підлога під ногами здригнулася, а з полиць з гуркотом попадали книги. Вітер піднявся нізвідки, загойдав тканини на вікнах, а келихи затріщали, покриваючись павутинням тріщин.

Король злегка нахилив голову, дивлячись на мене з інтересом.

— Ох, яка несподіванка…

Я не встигла відповісти, як двері кабінету рвучко відчинилися, і вбігли охоронці.

— Ваша Величносте?!

Король перевів на них погляд і коротко махнув рукою:

— Відведіть її назад у темницю. Але цього разу переконайтесь, що вона не влаштує там бурю.

Я ще не усвідомила, що сталося, коли мене вже схопили за руки і потягли назад у підземелля. Моє тіло тремтіло, голова була важкою від напруження, а десь у глибині душі народжувався страх.

Що це було? Що я тільки-но зробила?..

Це була магія.

Яскрава, неконтрольована, вибухова магія, яка вирвалася зсередини, підживлена емоціями. Я завжди вважала, що в мене її немає. 

Але зараз…

Я не просто розізлилася — я дозволила емоціям вийти назовні, і світ відреагував. Я відчула, як повітря стислося навколо мене, як ніби я була центром урагану.

Чи це була моя магія?

Чи щось глибше, щось, що завжди жило в мені, але чекало свого часу, щоб прокинутися?

Я опинилася в темниці знову. Охоронці зачинили двері, і я лишилася сама.

Пальці тремтіли. Я піднесла руку до обличчя і помітила — кінчики пальців ще злегка світилися м’яким світлом, яке поступово згасало.

Король це бачив. Він знає.

І тепер він точно мене не відпустить.

Ця думка стискала груди, наче металеві кайдани.

Але раптом інша думка спалахнула в мені, мов іскра.

А якщо я сама зможу звільнитися?