25. Як швидко дістатися до короля

Не знаю, скільки часу я просиділа у ванній, але вийшла лише тоді, коли почула, як у кімнату зайшов Фокстер і гучно мене покликав.

— Олено, давай спати. Завтра важкий день.

Я вийшла і побачила, що ельф та дроу вже вляглися на ліжко, явно не маючи наміру довго не спати. Можливо, якби в мене був гарний настрій, я б пожартувала щось про двох красивих хлопців на одному ліжку. Але емоції після всього, що сталося, ще вирували в мені, а одна конкретна особа остаточно вибила мене з колії.

Очі самі собою знайшли Артура. Дракон уже вмостився на матраці в іншому кутку кімнати, з виглядом абсолютно спокійної людини. Що ж, на відміну від мене, совість його точно не мучила.

Фокстер кликав мене спати, переконуючи, що перед довгою дорогою треба відпочити. Але я точно знала: навіть якщо зараз ляжу в ліжко, то ще довго буду лежати, дивлячись у стелю, переварюючи все, що сталося.

Тому я вирішила спуститися вниз та випити трав'яного чаю, щоб заспокоїти нерви.

Чортів дракон!

На першому поверсі майже нікого не було: кілька гномів потягували ель із дерев’яних кухлів, торговці голосно хвалилися прибутком за день, а в самому кінці кімнати сидів чоловік у чорному плащі. Щось у його постаті змусило мене відчути легке занепокоєння.

Зітхнувши, я замовила чай і вже хотіла піднятися нагору, як раптом хтось перегородив мені дорогу.

Піднявши погляд, я відчула, як всередині все похололо.

Переді мною стояв той самий чоловік із ярмарку.

Його темні очі палали злістю, а губи скривилися у хижій усмішці.

Він був тут увесь цей час. Сидів у тіні, стежив за мною. Чекав моменту.

Я рвучко зробила крок назад, але чоловік блискавично схопив мене за зап’ястя.

— Не рухайся, — голос хрипкий, немов віддавлений зміїний шипіт.

Я вже хотіла закричати, коли раптом в очах потемніло, тіло ослабло, а світ навколо мене розплився у темряві. 

Скільки пройшло часу? Година? Декілька? День?

Я різко відкрила очі.

Знов темрява.

Я лежала на твердій поверхні, руки та ноги зв’язані. Маленька кімната ледь гойдалася з боку в бік, ніби... ми були в дорозі?

Голова гула, наче мені гарненько заїхали чимось важким. Я стиснула повіки, намагаючись зібрати думки докупи, але замість логіки на мене навалилася паніка.

Мене викрали.

Я згадала таверну, того чоловіка, його холодний погляд...

Я стиснула кулаки, спробувала рухатися, але мотузки врізалися в шкіру.

— Чорт, чорт, чорт! — прошипіла я собі під ніс, намагаючись не заплакати.

Невідомість тиснула, серце гупало в грудях, наче загнаний звір. Де я? Скільки пройшло часу? Чи шукає мене хтось?

Я вдихнула глибше, намагаючись заспокоїтися. Якщо дам волю паніці, то взагалі втрачусь. Треба знайти вихід.

Тільки-но я почала роздивлятися довкола, як почула важкі кроки.

Двері різко рипнули, і в отвір впала смужка світла.

На порозі стояв він.

Той самий темноволосий чоловік зі шрамом на обличчі.

І дивився на мене, наче на товар.

Я стиснула зуби, змусивши себе не показувати страх.

Чоловік мовчки пройшов до мене, зупинився і нахилився так низько, що я могла відчути його гаряче дихання на своїй щоці.

— Глянь-но, яка горда, — його голос був хрипким, з нотками глузування. — Подивимося, скільки це триватиме.

Він випростався і жестом наказав комусь позаду зайти. Двоє кремезних чоловіків увійшли до кімнати, один з них одразу схопив мене під пахви й рвучко поставив на ноги.

— Ти хто? Куди ви мене везете? — намагалася я говорити спокійно, але голос мене видав, легка хрипота від страху змішалася з люттю.

Чоловік зі шрамом ледь посміхнувся.

— Куди? Туди, де твоє місце, дівчинко. В гарем Його Величності. Король ельфів любить екзотику.

Від його слів по спині пробіг мороз.

Артур був правий.

Я не могла повірити, що ця жахлива історія про викрадення жінок у гареми виявилася правдою. Що це відбувається зі мною.

— Відпусти мене, виродку! — гаркнула я, спробувавши вирватися, але один із громил тільки міцніше стиснув моє плече.

— О, це буде цікаво... — чоловік зі шрамом потер підборіддя, розглядаючи мене з якимось диким азартом. — Надіюсь, ти не втратиш цього вогню, коли постанеш перед Його Величністю.

Я ледве не вдарила його головою в ніс, але він тільки розреготався.

— Веди її.

Громили потягли мене коридором, покритим темним деревом, до виходу. Відкривши двері, я побачила карету, вкрите тканиною небо і... зелений ліс.

Де ми?

Чорт, чорт, чорт!

Я розуміла, що шансів вирватися стає все менше.

Я так довго спала? Чи нас перенесли порталом?

Якщо це був портал, то справи кепські. Хлопці не встигнуть нас наздогнати. А чи знають вони вже, що мене нема? Чи шукають? Чи здогадалися, куди треба їхати?

Сотні питань і жодної відповіді.

— Де ми? — приречено запитала я.

— Не сподівайся, що твої захиснички тебе знайдуть, — презирливо скривився работорговець, ніби прочитав мої думки. — Ми вже на землях ельфів. Сподіваюся, артефакт, який я витратив на цей портал, окупиться.

Я стиснула зуби.

Вікна карети були завішені важкими шторами, світло не проникало всередину. Двері зачинили зовні. Поруч зі мною сидів один із громил, другий, вочевидь, правив екіпажем.

Я ковтнула слину, обмірковуючи варіанти.

Головне — не панікувати.

Мене везуть до короля ельфів. До того самого, про якого Артур казав, що в нього є гарем.

Ні. Не варіант.

Я видихнула, скосила очі на охоронця і розслабила плечі, намагаючись виглядати покірною. Якщо буду занадто опиратися, вони просто прикують мене кайданками, і тоді в мене не залишиться шансів.

Потрібно чекати.

Чекати і знайти момент, щоб утекти.

Та ось не випав мені такий момент. Бо вже за кілька годин карета зупинилася, і мене грубо виволокли на вулицю. Примружившись від яскравого світла, я закліпала і побачила перед собою розкішний замок.