24. Гарем?

Поснідавши, ми вирішили ще трохи пройтися ярмарком, перш ніж шукати транспорт у потрібному напрямку. Ярмарок вже прокинувся, гомін натовпу змішувався з ароматами спецій, випічки та димом від пересувних кухонь. Різнокольорові намети тягнулися уздовж вулиць, а торговці голосно розхвалювали свій товар, намагаючись привернути увагу покупців.

Мені впав у око прилавок з прикрасами: срібні сережки у формі крил, тонкі браслети з дрібними самоцвітами. Я вже простягнула руку до одного з них, коли за спиною почувся знайомий голос:

— Ти ж не думала, що дракон тобі щось купить?

Я закотила очі. Що за дивні питання.

— Артуре, хіба ти не повинен дбати про комфорт своєї прекрасної супутниці? - вирішила підіграти цьому нахабі, і вираз обличчя такий, як у кота із "Шрека"

— Ні. 

Я фиркнула, щось ти швидко здався, дракончику.

Витративши дві години, ми нарешті натрапили на торговців тканинами з ельфійських країв. Вони вже майже розпродали свій товар і зранку мали вирушати додому. Нам дуже пощастило — тепер не доведеться самотужки перетинати ліси дроу. Завтра нас чекала подорож майже з комфортом. Діло зроблено.

До від’їзду залишався ще день, тому ми вирішили просто прогулятися і відпочити в готелі.

Я саме розглядала прилавок зі шкіряними книгами, коли відчула, як хтось тягне мене за руку.

Різко смикнувши кінцівку, я озирнулася. Переді мною стояв маленький хлопчик з величезними синіми очима.

— Допоможи… — пошепки сказав він.

Я вже простягнула до нього руку, коли раптом різкий голос змусив мене завмерти.

— Олено! Ні!

Трей кинувся в мій бік, привертаючи увагу Фокстера та Артура.

Хлопчик злякався, різко відступив назад і чкурнув за найближчі намети. Я вже хотіла кинутися за ним, коли помітила ще одну постать.

Чоловік.

Смаглява шкіра, темне волосся, а через все обличчя — жахливий шрам. Його очі, сповнені люті, були направлені прямо на мене.

Липкий страх пробіг по спині.

Він дивився лише секунду. А потім зник за тією ж палаткою, що й хлопчик.

— Ніколи не відходь від нас! — прогарчав дроу, хапаючи мене за зап’ястя.

Я перевела на нього розгублений погляд.

— Ця схема вже доволі стара, але завжди працює, — Фокстер зітхнув. — Дитина підходить до красивої жінки, просить допомоги, веде за собою… а там уже чекають.

— А що потім? — ледве видавила я.

— Потім сердобольних продають, — знизав плечима Артур. — Симпатичніших — в гареми, а менш привабливих — у рабство.

Я ледь могла дихати.

— У вас є гареми?!

— Офіційно ні, — спокійно продовжив дракон. — Але деякі влаштовують собі… підпільно. Наприклад, король ельфів. Впевнений, якби ти пішла за тим малим, то потрапила б просто в його гарем.

У голові не вкладалося.

— А куди дивиться ваш король? Той, що дракон! Він же головний! Він може заборонити це! Чи йому начхати?! — зірвалася я на крик. — Чи в нього теж є свій гарем?! Навіщо тоді… принцесу, тобто... кх мене заміж кликав?!

Раптово Артур змінився.

Гримаса болю промайнула його обличчям, а за мить — злість.

Луска знову вкрила його шкіру, очі звузилися до вертикальних зіниць.

— Закрий свого гарного ротика, негіднице, — гарчав він. — Бо інакше я сам відправлю тебе в гарем до ельфа.

Я стиснула кулаки.

— Ти нічого не знаєш про короля, — продовжив він. — Він нізащо б не опустився до такого. І якби він одружився на принцесі… то ніколи б не зрадив їй. Навіть якби не любив її… тебе, Агатаріє-Олено!

Я завмерла.

— Звідки тобі стільки відомо про короля?! — Я вирячилася на нього. — І припини на мене гарчати! Плювати я хотіла на нього, чуєш?!

Артур схилився до мого вуха, його голос знову став майже шепотом.

— Бо я дракон. А захищати своїх — справа честі.

Я не встигла відповісти. Він лише посміхнувся.

— Якщо тобі справді плювати… — його голос став глибшим, небезпечним. — То чому ти так трусишся, маленька брехушко?

До готелю ми йшли мовчки, кожен занурений у власні думки. По прибутті  Фокстер одразу попрямував до стайні провідати Буяна, Трей зник біля барної стійки, а я піднялася нагору, відчуваючи позаду важкі кроки дракона. Ох, як же він мене дратує!

Так і хотілося в'їхати по цій самовдоволеній фізіономії.

Фізіономії? Чи, радше, красивому обличчю?

Я зупинилася на порозі своєї кімнати, сама здивована власними думками. Але довелося визнати — Артур і справді був привабливий. Мужній, різкий, із тими проникливими очима, які, здавалося, могли змусити забути про всі проблеми світу…

…до того моменту, поки він не відкривав рота.

Як тільки він починав говорити, я хотіла його задушити.

З важким зітханням я увійшла в кімнату й зачинила двері. Сплюшка мирно спала на ліжку, згорнувшись клубочком, така ж ледача й нахабна, як справжня кішка.

Я вже збиралася впасти поруч, коли двері рвучко відчинилися, і Артур зайшов услід за мною. Два кроки — і він уже стояв майже впритул, його гаряче дихання торкнулося мого вуха.

— Здається, ми не договорили, маленька.

Його низький голос змусив мене здригнутися.

Я стиснула кулаки.

— Мені нічого тобі сказати! І не називай мене так!

Артур тільки посміхнувся куточками губ.

— Ох, брешеш… Я це бачу.

Його голос був таким впевненим, що в мені закипів гнів.

— А тобі що до того? — огризнулася я, відступаючи на крок.

— Мені? — Він зробив крок уперед, знову скорочуючи відстань. — Ти справді хочеш знати?

Я зустріла його погляд. У його золотих очах промайнуло щось небезпечне.

Я хотіла щось відповісти, але замість слів він припав до моїх губ.

Поцілунок був владним і різким. Я намагалася вирватися, але сильні руки притиснули мене до нього так міцно, що я ледве дихала. Зрештою, я піддалася… але тільки щоб дракон розслабився. Як тільки відчула, що він послабив хватку, різко наступила йому на ногу. Артур здригнувся від несподіванки, і я скористалася моментом, чкурнувши у ванну кімнату.