23. Нові відкриття

Я різко відкрила очі, відчуваючи легкі покусування за ніс.

Переді мною сиділа тростянка й пильно дивилася своїми чорними, блискучими очима.

Я швидко озирнула кімнату – хлопців не було. Значить, вони все ще внизу. Отже, я була без свідомості не так уже й довго.

— Не довго, не довго, — єхидно пролунав голос… у моїй голові.

Я завмерла.

Тобто мені не здалося. Це створіння справді спілкується зі мною думками. А я, дурна, ще кілька хвилин тому думала, що вона виглядає мило.

— Це називається ментальний зв'язок, — тростянка зробила паузу, а потім раптово її осінило. — Це я створіння?! Це я не мила?!

Її голос, що й так був писклявим, почав підніматися до рівня ультразвуку.

— Та я… Та я… Я магічна істота! Найдорожча! Породиста! Ще й розмовляю з тобою! Інші так не вміють!

Вона замовкла так само раптово, як і почала, а я, морщачись від раптового дзвону у вухах, намагалася отямитися після цього вереску.

— А чого це я з тобою можу розмовляти? — насторожено промовила тростянка. — Хто ти така? Ми втратили можливість ментального зв'язку з хазяями ще двісті п’ятдесят років тому.

Вона втупилася в мене з таким виразом, ніби я була якимось артефактом, знайденим після тисячоліть у пісках.

А я? Я просто хотіла розібратися, що, до біса, тут відбувається.

— Та не дивись ти так на мене! — не втрималася я. — Не знаю я нічого.

Тростянка звузила очі, ніби сумніваючись у моїй щирості.

— Може, спитати у Фокстера? — додала я. — Він точно скаже. Іноді мені здається, що він знає про все.

— Ага, точно! — пирхнула тростянка. — Ще й розумний, ще й красивий, ще й благородний! Ух, просто ідеальний принц на білому коні!

Я спохмурніла.

— Ти зараз із мене насміхаєшся, так?

— Ні, що ти, — протягла вона з такою награною невинністю, що навіть дитина б не повірила.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Так, досить. Де хлопці?

— А я звідки знаю? — тростянка потягнулася, ніби їй було байдуже. — Я ж не їхня нянька.

Я тільки відкрила рота, щоб щось відповісти, як двері прочинилися, і в кімнату заглянув Артур.

— О, прокинулася! Нарешті! — він усміхнувся. — Доброго ранку.

— Який ще ранок? 

— Звичайний, зараз вже майже обід, Трей піднімався до тебе ввечері ти вже спала щось не так? — підняв брову він.

Усмішка, що з’явилася на його обличчі, була настільки самовдоволеною, що мені захотілося вмазати.

Я різко перевела погляд на свою «породисту» улюбленицю.

— Ти ж сказала, що недовго!

Сплюшка навіть не знітилася під моїм докірливим поглядом.

— Та звідки мені знати? — фиркнула вона, знову залізаючи мені на плече. — Ну, задрімала трохи… Ванна так розслабляє…

Я вже почала жалкувати, що купила її.

— От же ж… — пробурмотіла я собі під ніс, але ця лахмата зрадниця навіть вухом не повела. Згорнулася клубком і далі сопе.

Зітхнувши, я повернулася до Артура… і не змогла стримати смішок. Він виглядав приголомшеним. Та ні, навіть не так. Його очі стали круглі, мов монети, і він здивовано переводив погляд з мене на тростянку, наче не вірив своїм очам.

— Ти мене, звісно, бісиш, але смерті я тобі не бажаю, — кинула я. — А вигляд у тебе ніби зараз інфаркт станеться.

Але Артур навіть не відреагував на моє уїдливе зауваження.

— Як ви встановили ментальний зв’язок?! — нарешті видихнув він. — Це ж… неможливо!

Я гмикнула, а Сплюшка, не розплющуючи очей, буркнула:

— От і я про те ж…

Наступну годину ми провели в кімнаті всією компанією.

Я сиділа за столом і снідала, відновлюючи сили після вчорашнього. Як виявилося, хлопці пішли вниз випити по келиху чогось міцного і… затрималися до ранку. От вам і «відпочинок з дороги». Чоловіки є чоловіки, навіть у Ельрадії.

А я, після втрати свідомості, благополучно проспала до ранку.

Тепер, влаштувавшись за тарілкою смачного сніданку, я спостерігала, як ельф, дроу та дракон перевертали нещасне звірятко на всі боки, намагаючись щось з’ясувати.

Сніданок, до речі, був чудовий: гаряча яєчня зі шматочками запеченого м’яса, свіжий хрусткий хліб, масло і солодкуватий джем, а ще — міцний, пряний чай, що приємно зігрівав після сну.

Я відкусила ще шматочок хліба, вмочивши його в масло, і з цікавістю прислухалася до обурених думок тростянки, що розривалися у мене в голові.

— «Та відчепись ти, темний! Ельфам треба заборонити чіпати тварин! От приставучий… Лоскотно, дракончику, перестань!»

Я не втрималася і пирснула зі сміху. Картина була і справді кумедною: ельф, дроу і дракон, серйозні, сконцентровані, вивчали тростянку, яка звивалася у їхніх руках, мов маленька пухнаста змійка, і думками лаялася на все живе.

Чотири пари очей синхронно повернулися на мене.

— «Чого регочеш, безсовісна? Не шкода тобі мене? Зараз же розірвуть, чортяки твої!» — ображено випалила Сплюшка.

Я миттєво заспокоїлася і звузила очі.

— Чого це вони мої? — підозріло перепитала я. — І даром не здалися.

Три з чотирьох присутніх явно виглядали ображеними. Навіть дракон, що зазвичай не втрачав нагоди підколоти мене, зараз мовчав.

— Ти не справжня принцеса. Хто ти така? — серйозно запитав Артур, не відводячи від мене погляду.

Я спокійно поставила чашку з чаєм і відповіла:

— Спочатку дай клятву.

— Що? — не зрозумів він.

— Клятву, — повторила я.

Артур зареготав, відкидаючись на спинку стільця.

— Щоб я? Тобі? Клятву? Не сміши мене, дівчинко.

Я беземоційно знизала плечима.

— Ну тоді все.

І повернулася до сніданку, ставлячи крапку в розмові.