22. Сплюшка

Подорож до міста Рідаріус забрала дві доби. Це було значно швидше, ніж якби ми йшли пішки, але їхати в тісному возі разом із не надто привітними торговцями виявилося ще тим випробуванням.

Артур майже не розмовляв, лише похмуро вдивлявся в дорогу, іноді бурмочучи щось собі під ніс. Фокстер теж був напружений, особливо після інциденту при знайомстві. Лише Трей, здавалося, почувався цілком спокійно, навіть час від часу перемовляючись із візниками, немовби перевіряючи, чи вони не затіяли нічого недоброго.

Коли ж нарешті на горизонті з’явилися високі вежі міста, всі помітно оживилися.

Рідаріус виглядав приблизно так само, як і те місто, де ми зустрічалися з гномами: високі кам’яні стіни, масивні ворота, вузькі вулички, забудовані будинками з черепичними дахами. Але зараз воно мало зовсім інший вигляд. Від яскравих прапорів до гуку торгівців і вигуків вуличних музикантів — місто наче ожило, набрякло від кольорів і звуків.

— Ярмарок, — протягнув Артур, оглядаючи строкаті гірлянди, що звисали над входом у місто.

— Готовий ставити золото, що ціни там утричі вищі за звичайні, — пробурчав Фокстер.

— Але вибір товарів у десять разів більший, — зауважив Трей, не поділяючи песимізму друга.

І справді, навіть із воза було видно, як торговці розставляли ятки, викладаючи найрізноманітніші товари: зброю, коштовності, тканини, їжу, екзотичних звірят, магічні артефакти та ще багато всього, що могло привабити подорожніх. У повітрі вивала суміш ароматів — від солодощів до спецій, від квітів до диму з багаття.

Я зітхнула:

— Що ж, сподіваюся, що серед усього цього різноманіття ми знайдемо все необхідне.

— А головне — за розумні гроші, — додав Фокстер.

— І без нових проблем, — уточнив Трей.

— Ти так кажеш, наче це можливо, — пирхнув Артур.

Я скептично глянула на нього, але сперечатися не стала. Ми і справді не мали звички уникати проблем. І щось підказувало, що цього разу не буде винятку.

Проходячи між рядами, ми бачили всі можливі товари, але біля однієї з лавок я зупинилася. На мене дивилося маленьке чудо: пухнастий комок грязнобілого кольору з величезними круглими очима. Це була тростянка, так назвав її ельф — щось середнє між нашою кішкою та зайцем, але з магічними властивостями, Хлопці одразу почали хіхікати, але я відчула, що не можу пройти повз.

— О, вона така маленька! — я не стримала посмішки, нахиляючись до неї.

— Ти серйозно? Вона ж коштує... — почав було Фокстер, але я вже вирішила.

— Візьму, — сказала я твердо.

Друзі і дракон тихо сміялись, але більше не протестували. Вони зрозуміли, що це марна трата часу. Я намацала гроші у гаманці, і, не дивлячись на погляди друзів, вийняла достатню кількість монет.

Купивши малечу, ми вирішили заночувати в готелі. Потрібен був відпочинок після довгої подорожі, та й Буяну не завадив би відпочинок в стійлі, заодно й почистити копита.

Кинувши маленьку срібну монету хлопчику-конюху, Фокстер відкрив перед нами старі дерев’яні двері, і ми опинилися в самому серці туманного вируючого світу — першому поверсі готелю, що був справжнім святом життя. Бар був набитий різноманітними істотами, що прибули на ярмарок. Сміх, гомін, звучання музики — все переплуталося в єдиний вир. Пахло смаженим м’ясом, випічкою, а ще — сумішшю не менш ароматних напоїв. Присутні, від ельфів до гномів, від магів до звичайних подорожніх, заповнювали кімнату, переповідаючи історії або ділячись чутками.

Ми обережно крокували крізь цей гамірний світ, почувши низку шепотів про найближчі події. І хоча втома навалювалася на плечі, я знала: тут, у цьому місці, ми знайшли хоча б короткий притулок.

Знайти вільну кімнату виявилося непростим завданням, але після кількох золотих зверху одна таки знайшлася. Маленька кімната, де навіть повітря було просякнуте затишком старовини. Вона вміщувала тільки основне: ще одні двері, двоспальне ліжко з важким дерев'яним узголів'ям і маленький обідній столик, на якому пилюка вже довгий час не збиралася. Та після подорожі лісами й пустелею, навіть ця скромна обитель здавалася п'ятизірковим люксом. І, звісно ж, я підозрювала, що ховається за тими дверима — ванна! Я нарешті матиму змогу помитися і вимити волосся.

Коли я відкрила двері ванної, відчуття були майже магічними. Приміщення здавалося старовинним, наче перенесене з іншої епохи, але з таким піднесеним відчуттям майбутнього, яке дарує магія. Кам'яні стіни відображали м’яке світло свічок, які стояли на полицях, і вся атмосфера була наповнена ароматами лаванди та деревного запаху. 

У центрі стояла велика ванна, виготовлена з білосніжного каменю, з витонченими різьбленими краями, що нагадували хвилі на морі. Біля неї — загадковий пристрій, схожий на звичний унітаз, але з магічним піднесенням. Здавалося, навіть вода тут магічна — крани не мали звичних труб, і вода не витікала звідкись з-під підлоги, а піднімалася сама, за допомогою невидимих чар. Вона була теплою, майже гарячою, і на мить здавалось, що навіть повітря стало наповнене якимось дивовижним спокоєм.

Ніжно увімкнувши кран, я спостерігала, як струмки води безшумно ковзають по краях ванни, не розбризкуючись і не забруднюючи навколишнього простору. Я відчула, як мої м’язи почали розслаблятися, а тривоги і втому минулих днів ніби розчинялися в цьому теплі. Наповнивши ванну до країв, я, не вагаючись, вмочила в неї свої втомлені, вкриті пилом ноги. Це було так приємно, що не хочеться було вилазити. Я закрила очі, і на кілька митей весь світ навколо зник: залишилась тільки я, це місце, і безкрайній спокій.

Тепла вода обступила моє тіло, немов м’яке покривало, і я відчула, як геть усі напруження й страхи, що накопичувалися по дорозі, тануть. У цьому моменті не існувало нічого іншого, крім цієї тихої гармонії, яка наповнювала мене зсередини.

Я, здавалося, задрімала прямо в теплій ванні, розслабившись під ніжним струменем води. Тіло поринало в спокій, а розум відпускав усі тривоги. Але спокій не тривав довго. Раптово я прокинулась від гучних вигуків.