21. Рідаріус

Ми йшли швидко, майже не зупиняючись. Зворотній шлях видавався коротшим, хоча, можливо, це лише здавалося через відсутність переслідувань. Тіні більше не чіпали нас, наче втратили інтерес.

Повітря стало легшим, не таким гнітючим, як у землях драконів. Небо проясніло, а вітер більше не ніс у собі шепіт загублених душ. Попереду виднілися обриси лісів, що слугували межею між землями драконів і Вільними Землями.

Я глянула на Фокстера, що йшов попереду, обережно роздивляючись дорогу.

— Далеко ще? — запитала, намагаючись розвіяти напружену тишу.

Фокстер навіть не обернувся:

— Не дуже. Якщо не буде несподіванок, до ранку дістанемося кордону.

Я зітхнула:

— Умовне «якщо». Нам із вами, хлопчики, не щастить із такими «якщо».

— Це точно, — тихо погодився Трей, і вперше за весь день куточки його губ здригнулися у слабкій усмішці.

— А ти не вередуй, — з притаманною йому зверхністю кинув Артур, що рухався трохи позаду. — Швидко доберемося — швидко залишиш моє товариство. Хіба не цього ти хочеш, маленька злюко?

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися.

— Ти сам заявив, що йдеш із нами. То хто тут від кого хоче позбутися?

— Ну, вибору в мене не було. Доки ти не розкажеш, як саме зняти прокляття, я буду ходити за тобою хвостиком, — він оскалився, — Як би тобі цього не хотілося.

Я зупинилася, різко розвернувшись до нього.

— Послухай, дракончику. Якщо тобі не подобається моя компанія, можеш піти куди завгодно. Я тебе не кликала.

Артур насмішкувато схилив голову.

— Не хвилюйся, я не з тих, хто терпить неприємну компанію.

— Ой, та не кажи! — я з силою пирхнула. — Значить, я просто настільки чарівна, що ти не можеш від мене відірватися.

Фокстер і Трей, які йшли трохи попереду, водночас зітхнули. Артур ледь примружився:

— Скоріше, просто мені цікаво, наскільки довго ти зможеш терпіти мене, перш ніж почнеш кусатися.

— А ти випробовуй, можеш і не дожити, — я показово покрутила в руках руків'я меча.

— Ой, страшно, аж жах! — театрально скрикнув він, але замовк, коли Трей кинув на нього свій застережливий погляд.

Я роздратовано хмикнула, але більше нічого не сказала. Врешті-решт, дорога ще довга, а витрачати сили на суперечки — безглуздо.

Тишу порушив голос Фокстера:

— Після кордону нам потрібно буде вирішити, як саме дістатися Ельмора. Піший шлях забере кілька днів, а якщо знайдемо перевізників — можемо скоротити час у дорозі.

Я глянула на нього.

— Ви впевнені, що треба туди йти?

— Нам потрібен Кубок, а він у ельфів. Іншого вибору немає, — сказав він рівним голосом.

Я зітхнула. У мене було погане передчуття щодо цього походу, але вибору справді не залишалося.

— Тоді йдемо. Що швидше доберемося — то краще.

Ми вийшли з земель драконів швидше, ніж очікували. Тіні більше не переслідували нас, дорога була порівняно спокійною, і вперше за весь час подорожі я відчула полегшення.

На короткому привалі Фокстер розклав перед нами карту, припавши коліном до землі. Вогнище ледь жевріло, відкидаючи м’які тіні на його зосереджене обличчя.

— Отже, план такий, — почав він. — Дістаємося шляху у Вільних Землях, зупиняємо транспорт і їдемо до кордону з дроу. Звідти — через ліси до земель ельфів.

— Якщо пощастить, — пробурчав Трей, підкидаючи у вогонь суху гілочку.

— На все про все два тижні, — продовжив Фокстер, не звертаючи уваги на коментар друга. — Дорогою потрібно закупитися провізією та деякими товарами.

— І вирішити, як забрати Кубок у твого батька, — нагадала я.

Настала тиша. Фокстер опустив погляд, а Трей глянув на нього з ледь помітним занепокоєнням.

— А які взагалі у нас варіанти? — зрештою запитала я.

— Вкрасти, — спокійно відповів Фокстер.

— О, чудово! — я саркастично плеснула в долоні. — Король ельфів просто обожнює злодіїв. Нас не тільки вб’ють, а й, напевно, проклянуть на десять поколінь уперед.

— Якщо підемо офіційно просити, буде ще гірше, — додав Трей.

— Ти ж його син, — повернулася я до Фокстера. — Невже взагалі немає способу домовитися?

— Я в нього вигнанець, Олено. Домовитися — це останній варіант.

Я зітхнула.

— Тобто ти пропонуєш просто прийти та забрати?

— Я пропоную знайти спосіб це зробити так, щоб залишитися живими.

Артур, який увесь цей час мовчки слухав, нарешті розсміявся.

— Як цікаво! Ви навіть не дійшли до місця, а вже плануєте, як вкрасти королівську реліквію.

— Може, у тебе є кращий план? — скептично запитала я.

— Ну… — він вдавано замислився, — можна влаштувати переворот.

— Дякую, дуже корисно, — фиркнула я.

— У будь-якому разі, треба дістатися столиці, — сказав Фокстер. — Там розберемося.

Я не була в захваті від цього плану, але вибору не було.

— Добре, тоді рушаймо. Дорога довга, а я не хочу знову залишатися в лісі довше, ніж потрібно.

Ліс, яким ми рухалися, поступово змінювався. Високі, могутні дерева з товстими стовбурами стояли, немов велетні, що сторожували цей край. Їхні гілки спліталися між собою, утворюючи густий зелений шатер, крізь який ледь пробивалося сонячне світло. Повітря було насичене запахами вологи, прілого листя та хвої, а земля під ногами пружинила, укрита м’яким шаром моху.

Часом між деревами проскакували тіні, і я щоразу напружувалася, хапаючись за руків’я меча. Але Фокстер лише хитав головою – тварини, не більше. Справжні небезпеки залишилися позаду, у землях драконів, але відчуття тривоги все ще не полишало мене.

Дрібні струмки дзюрчали між корінням, прокладаючи собі шлях до річок, що чекали попереду. Зрідка траплялися галявини, де яскраві квіти, схожі на ліхтарики, світлилися у тіні дерев. У таких місцях я на мить забувала про втому й небезпеку — цей світ, хоч і жорстокий, був прекрасним.

Нарешті хащі почали рідшати, а між стовбурами забовваніли перші промені сонця. Ми вийшли на дорогу — широкий тракт, втоптаний численними копитами та колесами. Земля під ногами була твердою, місцями ще сирою після дощу, що пройшов тут раніше. По краях дороги росла висока трава, в якій зрідка виднілися білі й жовті квіти. Уздовж тракту тягнулися кам’яні стовпчики, вкриті мохом — позначки для подорожніх, що вказували відстань до найближчих поселень.