20. Храм

Я повільно відкрила очі. Наді мною схилилися троє чоловіків — знайомі обличчя та одне чужинське.

— Ну нарешті! — з полегшенням видихнув дроу.
— Час вирушати до храму, — сухо додав ельф.
— Я піду з вами, — холодно мовив третій.

Його голос був низьким, ніби відлуння грому в горах. Я підняла погляд і зустрілася з жовтими очима незнайомця. В них на мить блиснула вертикальна зіниця. Дракон. Я не знала, як виглядають дракони в людській подобі, але це була перша думка, яка прийшла в голову. І вона відразу здалася правильною.

— Може, спочатку представишся? — спокійно поцікавилася я.

— Може, спочатку подякуєш? — кинув він шпильку у відповідь.

— Дякую за врятоване життя, шановний… — почала я, але він різко мене перебив:

— Артур. Можна просто Ар.

Я ледь помітно скривилася від його нахабства. Ар. Це коротке ім’я здалося мені різким, як удар меча. Ідеально підходить для такого жорсткого та гордовитого створіння.

Його постава, різкі рухи та байдужий вираз обличчя — все в ньому дратувало. Але водночас я не могла відвести погляду. Цей чоловік випромінював силу та небезпеку. Його риси були різкими й мужніми: високі вилиці, чітка лінія підборіддя та легкий нахил брів, що надавав йому вигляду вічно невдоволеного хижака. Шкіра смаглява, ніби засмагла під сонцем гір, а чорне волосся ледь прикривало вуха, підкреслюючи витончений вигин шиї.

Я відчула, як у грудях змішалися два почуття: страх і цікавість. Від нього віяло чимось невідомим та небезпечним, але водночас хотілося дізнатися більше про цього загадкового чоловіка.

Я повільно підвелася, оглянула друзів. Фокстер виглядав стомленим, але його рана загоїлася. Трей, як завжди, тримався спокійно, хоча поглядав на дракона з недовірою.

Мої думки перервав холодний голос Артура:

— Час йти. В храм підемо разом. А до Каменя Духа-охоронця — по черзі. Раз ви вже добралися сюди, то маєте право поставити йому одне запитання.

Слова дракона викликали у мене тривогу. Я перевела погляд на величний храм, що височів перед нами. Десь у глибині цієї будівлі на мене чекало нове випробування. І цього разу навіть друзі не зможуть допомогти.

— Не зволікайте, — холодно промовив Артур і рушив до сходів, навіть не озирнувшись.

Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати тривогу, й пішла за ним.
 

Ми піднялися сходами швидко, але потрапити всередину виявилося не так просто. Масивні двері, оздоблені золотими візерунками та стародавніми символами, не піддавалися. Навіть дракон, який мав право входити до храму в будь-який час, не зміг їх відчинити.

Артур уперся долонями в двері та штовхнув, м’язи на руках напружилися під тканиною плаща, але камінь і не ворухнувся. Його жовті очі звузилися від невдоволення. Дроу та ельф спробували відшукати якісь механізми або приховані важелі, та марно.

Я підійшла ближче та торкнулася холодної металевої ручки. Ледь відчула дотик — і двері повільно прочинилися з низьким гулом.

— Що за… — пробурмотів темний, а ельф із подивом розкрив рот.

Обличчя Артура було просто неоціненне: подив змішався з роздратуванням і чимось іншим, чого я не змогла розпізнати. Я хитро посміхнулася драконові — легкий реванш за його зверхність.

Крокнувши вперед, я перетнула поріг. І тієї ж миті двері з гучним хлопком зачинилися просто перед їхніми носами.

Усмішка зникла з мого обличчя. Ось тепер було не до жартів. У просторій залі, де навіть кроки луною розходилися по стінах, стало моторошно.

Внутрішнє оздоблення храму вражало величчю та красою. Стовпи, що підтримували височезну стелю, були прикрашені різьбленням із зображеннями драконів, духів і древніх воїнів. Мозаїчні візерунки на підлозі створювали складні символи, які мерехтіли м'яким світлом. Свічки, встановлені в позолочених канделябрах, горіли незвичайно яскраво, кидаючи відблиски на стіни з чорного каменю.

Повітря було насичене ароматом стародавніх пахощів — суміш ладану та чогось квіткового, проте не різкого, а ледь вловимого.

У кінці зали, на підвищенні, я побачила великий камінь. Сірий, грубий, він здавався звичайним булижником. Його вигляд, м’яко кажучи, не вражав.

— Оце й є Камінь Духа-Охоронця? — прошепотіла я сама до себе. — Якось не дуже презентабельно…

Але часу на сумніви не було. Чим швидше поставлю запитання, тим швидше вийду звідси.

Я зробила крок уперед. Тиша навколо ніби стала ще глибшою.

І раптом камінь засвітився. На його поверхні проявилися сотні рун — сині, зелені, золоті, пурпурові та сріблясті знаки спалахнули разом, створюючи ефект неймовірної краси. Від цього видовища перехопило подих.

— Оце вже ефектно, — пробурмотіла я, зробила ще крок і завмерла, відчувши, як повітря навколо стало щільнішим, ніби сама присутність Духа вже відчувалася в цьому просторі…
 

— Подобається? — прогриміло десь збоку. Голос лунав звідусіль водночас, немов самі стіни храму промовляли до мене.

— Дуже феєрично, — мимоволі вирвалося в мене.

— Тоді задавай своє питання, дівчинко.

Я застигла на місці. В голові закружляли думки: Що спитати?

Де шукати артефакти?
Як зняти прокляття?
Як повернутися додому?

Серце калатало в грудях, а я не могла визначитися. Час спливав, відчувалося це на якомусь внутрішньому рівні.

— Поспішай, люба, — голос духа став тихішим, але водночас ніби близькішим, майже інтимним, наче він ділився таємницею. — Я вже не такий сильний, як раніше. Тільки й можу, що спати в камінюці. Прокляття послаблює мене, тому й хлопчиків твоїх прийняти не зможу… Хай не ображаються. Усі їхні проблеми тепер можеш вирішити ти.

Мої очі розширилися від шоку.

— Мені… судилося зняти прокляття? — запитала я, ледь впізнаючи власний голос. Від переляку в животі з’явилася неприємна порожнеча. О ні, що ж я наробила?! Такий шанс — і я витратила його на дурне запитання. Зараз дух просто скаже: “Так”, — і двері відчиняться. Олено, ти… дурепа!

Проте замість відповіді почувся дивний звук, схожий на подих вітру. Повітря навколо стало прохолоднішим, а рунічне світло на камені спалахнуло яскравіше.