19. Хто вона?

Король Арґ
 

Всі три дні я стежив за принцесою та її супутниками. Кожної миті хотілося підійти та здійснити покарання для зрадниці, але щось невидиме стримувало мене. Вперше за довгі роки я не міг пояснити своїх дій — чи радше бездіяльності.

Перше випробування. Тіні зустріли їх одразу, щойно вони перетнули кордон земель драконів. Звісно, адже вони не дракони — чужинці, які не мали права ступати сюди. Мене ж тіні не чіпали — відчували мою сутність і мудро оминали стороною. А ця трійця, на диво, непогано впоралася. І хоч мені слід було повернутися до своїх пошуків, я залишився, відчувши дивний інтерес: як далеко вони зайдуть? І головне — що їм потрібно в храмі?

Перший привал. Троє біля багаття, а принцеса заступила на чергування. Я зневажливо хмикнув — вони серйозно довірили охорону дівчиську? Та дивно... Вона трималася доволі впевнено, хоча страх був помітний: пальці стискали руків’я меча, наче від цього залежало життя. Моєму погляду не вислизнуло й інше — меч Нескорених. У руках Агатарії.

— Що за чорт?! — вирвалось у мене пошепки.

Нескорених? Той самий артефакт, що робить власника непереможним? Серце гучно вдарило в грудях. Невже вона збирає артефакти? От маленька Сука! Тепер зрозуміло, навіщо їм храм. Вона хоче знищити цей світ остаточно!

Зуби зціпилися від злості. Вистачить. Я зробив крок уперед — досить їй жити. В гілках під ногою щось тріснуло. Чорт! Принцеса різко підняла голову, її очі світилися у пітьмі, ніби шукаючи мене. Я завмер. Знала? Відчувала? Але наступної миті мене скувала інша думка.

Очі.

Вони були блакитні. Не чорні, як колись.

Я здригнувся. Ця деталь вдарила сильніше за будь-який меч. Що це означало? Адже я пам’ятав ті бездонні чорні очі, що колись дивилися на мене з презирством. Я завжди міг упізнати її серед тисячі — зрадницю із порожнім поглядом, де не було нічого людського. Тож чому зараз… блакить?

Вона не побачила мене. Відвела очі, знову дивлячись у вогонь. А я стояв у тіні дерев, відчуваючи, як думки стискають голову сталевим обручем.

— Що за чортівня?

Я дивився на неї ще довго. Вдивлявся в кожен рух, кожен жест. Але замість звичної ненависті відчував лиш нестерпне сум’яття. Це була вона... і водночас — ні.

 

Наступного дня я стежив за ними з відстані. Вони йшли мовчки, ніби кожен був заглиблений у власні думки. Принцеса час від часу торкалася кулона на шиї, і я впізнав Камінь Істини — другий артефакт. Мої підозри посилювалися з кожним кроком.

Вона дійсно збирає артефакти богів. Для чого? Навіщо їй та сила? Хочеш стати володаркою світу, Агатаріє? Що ж… тоді я зупиню тебе ще до того, як ти дійдеш до храму.

Друге випробування відбулося наступного дня, проте я не втрутився. Хотів побачити, як вони впораються без сторонньої допомоги. Тіні цього разу були настирливішими, але трійця знову вистояла.

А на третій день сталося те, що похитнуло мою впевненість остаточно.

Випробування страхом. Я знав про нього — магія цих земель витягує з душі те, від чого холоне кров, і змушує пережити це знову й знову. Принцеса зникла з поля зору, і я вже подумав, що настав її кінець. Проте через кілька хвилин вона з’явилася знову — жива, хоч і виснажена. Її супутники виглядали не краще: один із них лежав непритомний, інший ледь тримався на ногах. І все ж вони знову подолали випробування.

— Якого біса ти живеш? — прошипів я собі під ніс, стискаючи руків’я меча. — Чому ніякі тіні не здатні тебе вбити?

І все ж я не міг відірвати погляду від її обличчя. Це було інше обличчя. З іншим поглядом. Чи, може, мені тільки здалося?

А потім настала ніч. Їхній останній привал перед храмом.

Я не знав, чому не пішов геть. Чому залишився серед тіней і дерев, слухаючи їхні кроки та уривки розмов. Але в душі вже визрівав дивний здогад, який я не наважувався визнати. Якщо вона — не Агатарія, то хто? І чому її обличчя так схоже?

Ніч пройшла спокійно. Та наступний день мав змінити все.

Їх атакували тіні — цього разу без жодного попередження. Я не мав наміру втручатися, спостерігав, як вони відбиваються від нападників. Але коли одна з тіней поранила світловолосого юнака, дівчина кинулася до нього, наче забувши про все інше. Я бачив, як вона дістала зелений кристал і спробувала зцілити хлопця. І їй вдалося. Але цей порив самопожертви зіграв з нею злий жарт. Ще одна тінь уже мчала на неї крізь хаос битви. Я не встиг подумати.

Моє тіло саме кинулося вперед.

Блиснув меч — і тінь розсипалася чорним попелом.

Дівчина звела на мене очі — блакитні, широкі від подиву.

Я хотів щось сказати… та вона знепритомніла.

— Чорт забирай… — видихнув я, підхоплюючи її на руки. Тепер я повинен був знати правду.
 

— Ваша високосте? — здивовано перепитав темний.
— Король Арґ? — видихнув світловолосий ельф, його очі округлилися від шоку. Він кинув переляканий погляд на дівчину в моїх руках. — Не вбивайте її! Вона не принцеса! Ми тут, щоб допомогти! — благально вигукнув він.

— І чому я повинен тобі вірити, навівкровко? — пирхнув я, і помітив, як його хвіст нервово сіпається за спиною.

— Наприклад, тому що мені всього чотириста п’ятдесят, — юнак зробив невелику паузу, ніби підбираючи слова. — Я не встиг вступити в повний оборот перевертня до прокляття... а вона... змогла повернути мого лиса, як ви бачите, ваша високосте.

Я мимоволі глянув на нього уважніше. Справді цікаво. Рудий хвіст вказував на належність до лісових кланів. Прокляття забрало їхню здатність обертатися, залишивши лише уламки колишньої сутності. Та тепер... Навіть у цьому хаосі мій розум зафіксував дивний факт: хлопець не брехав.

— Повернула лиса?.. — прошепотів я, переводячи погляд на дівчину в своїх руках. Бліда шкіра, вологе від поту волосся прилипло до чола. Її груди ледь помітно здіймалися. Жива.

— Ваша високосте, прошу, повірте нам! — знову заговорив ельф. — Ми не вороги! І вона — не та, за кого ви її приймаєте.

Моє обличчя залишилося незворушним, та думки завирували з новою силою. Не та, за кого я її приймаю? Як це можливо? Ця зовнішність... це обличчя я впізнав би серед тисячі. Проте її очі... ті блакитні очі, що дивилися на мене.