18. Останній ривок

Четвертий день нашої подорожі почався на диво спокійно. Ми рухалися мовчки, насторожено прислухаючись до найменшого шуму. Після останнього випробування кожен з нас розумів: далі буде тільки гірше. Важке повітря пустелі тиснуло на груди, залишаючи відчуття невидимого тягаря.

Я йшла поруч із Фокстером, поглядаючи на нього краєм ока. Його обличчя було зосередженим, губи стиснуті, а погляд — пильний. Трей крокував з іншого боку, мовчазний і похмурий, ніби готувався до неминучого.

Тиша довкола була неприродною. Жоден подих вітру не порушував мовчання мертвої землі. І саме ця тиша стала передвісником лиха.

Спочатку я почула тихий шурхіт. Ледь помітний, наче вітер пройшовся по висохлій землі. Але в пустелі не було вітру...

— Обережно! — гукнув Фокстер, вихоплюючи меч.

З піщаного ґрунту почали підніматися тіні — безформні чорні силуети з вогняними очима. Вони не мали облич, але їхні погляди випалювали душу. Холодний жах скував мене зсередини.

— Разом! Не відходьте далеко! — скомандував Трей, дістаючи меч.

Тіні кинулися на нас із несамовитою швидкістю. Я ледь встигла вихопити меч Нескорених, коли перша з них опинилася зовсім поруч. Клинок засвітився срібним світлом, розтинаючи темряву. Крик істоти розірвав повітря.

— Олено, зліва! — закричав Фокстер.

Я обернулася та вдарила навмання, розсікаючи ще одну тінь. Їх було багато — занадто багато. І кожен промах міг стати фатальним.

— Тримайся позаду нас! — гукнув Трей, відбиваючи нападників.

Але я не могла стояти осторонь. Серце калатало в грудях, коли я розмахувала мечем, намагаючись не допустити тіні до своїх друзів. Раптом пролунав короткий вигук болю. Я різко обернулася й побачила, як Фокстер впав на коліна, притискаючи руку до рани на боці. Його плащ уже просякнувся кров’ю.

— Ні! — закричала я, кинувшись до нього.

— Олено, назад! — спробував зупинити мене Трей, але я вже була поруч із ельфом.

Схилившись над ним, я витягла зелений кристал. Руки тремтіли, коли я приклала його до рани. Світло каменю осяяло рану, починаючи повільно затягувати її.

— Тримайся, будь ласка... — шепотіла я крізь сльози, відчуваючи, як усередині все стискається від страху втратити його. — Тільки не закривай очі...

Фокстер дивився на мене, його погляд уже затуманювався від болю й втрати крові.

— Олено, стережись! — раптом закричав Трей.

Я різко озирнулася й побачила тінь, що мчала прямо на мене. Її очі палали червоним вогнем, а розкриті пазурі простягалися до мене. Я встигла лише зойкнути, коли гостре лезо розітнуло темряву. Тінь розсипалася на порох, не долетівши до мене всього кроку.

Переді мною стояв чоловік. Його постать була високою й могутньою, а меч, який він тримав у руці, сяяв так само, як і мій. Чорний плащ розвівався за його спиною, а темне волосся спадало на чоло. Холодні очі кольору бурштину на мить зупинилися на мені — і все потемніло.

Я втратила свідомість.
Мені снився голос... Теплий, але відсторонений. Я не розуміла слів, лише відчувала їхнє звучання. Це було схоже на шепіт вітру в кронах дерев або на далекі дзвони храму...

Я розплющила очі. Першим, що я побачила, був кам’яний звід. Високі арки здіймалися до неба, а сонячне світло проникало крізь кольорові вітражі, розсипаючись на підлозі різнобарвними плямами. Стіни були прикрашені стародавніми фресками, що зображали богів і героїв, а між ними тягнулися золоті орнаменти. Високі колони підтримували склепіння, а під ногами тягнувся мозаїчний візерунок із символами, які я не могла розібрати. Це був Храм Предків.

Я повільно підвелася, відчуваючи слабкість у всьому тілі. Голова паморочилася, а серце ще билося надто швидко. Поруч зі мною стояли троє.

— Фокстер! — я кинулася до ельфа. Його рана була загоєна, але він виглядав виснаженим. — Ти як?

— Живий, завдяки тобі, — відповів він із усмішкою. — І ще завдяки нашому несподіваному рятівнику...

Я повернула голову й зустрілася поглядом із незнайомцем.

Він був високим і широкоплечим, з фігурою воїна. Його чорне волосся було зачесане назад, відкриваючи різкі риси обличчя — прямий ніс, виразне підборіддя, вилиці, наче вирізьблені з мармуру. Але головне — очі. Вони світилися жовтим вогнем, холодним, мов сонце зимового ранку. На ньому були темні обладунки зі срібними вставками у вигляді крил хижого птаха. Чорний плащ спадував із плечей, торкаючись землі. На поясі висів меч — такий самий, як мій, тільки темного кольору.

Чоловік дивився на мене мовчки, ніби оцінював кожен мій рух. Його погляд змусив мене відступити на крок.

— Ти... — я не могла знайти слів. Хто він? Звідки з’явився? І чому в його очах була та сама бурштинова холодність, яку я бачила в своїх страхах?

— Тебе ледь не вбили через власну необережність, — промовив він, і його голос прозвучав низько та владно. — Ти не повинна була кидатися на допомогу в розпал бою.

— Якби я цього не зробила, Фокстер міг загинути! — відповіла я, відчуваючи, як у грудях закипає обурення.

— Краще один поранений, ніж усі мертві, — сухо відрізав він. — Але ти вижила. Інакше моє втручання було б марним.

— Хто ти такий? — спитала я, намагаючись подолати тривожне відчуття, що огортало мене з його появою.

Чоловік не відповів, лише коротко кивнув і відвернувся до величних воріт храму. Його плащ ковзнув по підлозі, залишаючи за собою легкий шелест.

— Олено, — тихо промовив Фокстер, торкнувшись моєї руки. — Не треба...

Я зробила крок уперед, але Трей зупинив мене поглядом.

— Поговоримо пізніше. Зараз ти повинна відпочити. Попереду невідомість... І нам потрібні всі сили.

Я тільки кивнула, відчуваючи, як знову накочується втома. Проте думки про незнайомця не залишали мене ні на мить. Хто він? І чому мені здалося, що я вже бачила ці очі — але не в реальності, а в найтемніших своїх страхах?..