17. Нелегкий путь

Другий день нашої подорожі особливо не відрізнявся від першого на початку. Ми просто мовчки йшли вперед, намагаючись не видавати зайвих звуків. Але тривога та важкий погляд позаду мене вселяли страх. Щоб трохи відволіктися, я вирішила все ж таки спробувати завести діалог:

— Як думаєте? Що нас чекає сьогодні?

— Точно не знаю, але щось важче, ніж учора, — тихо промовив Трей.

— Вони можуть принести нам фізичну шкоду?

— А хто їх знає? — Фокстер знизав плечима. — Тутешня магія непередбачувана. Щоразу вона проявляється по-різному.

Моя рука мимоволі торкнулася меча Нескорених, що висів на поясі. Його холодна рукоять трохи заспокоїла.

— Головне — не відходити далеко один від одного, — додав Фокстер. — І не піддаватися страху. Ця земля відчуває слабкість.

Ми знову замовкли. Лише вітер шурхотів камінням під ногами, іноді здіймаючи в повітря хмари сірого пилу. На горизонті виднілася гора Ірідія, але вона все ще здавалася недосяжною.

Через кілька годин ходьби тиша раптово стала занадто густою. Зник навіть звук вітру. Я зупинилася та озирнулася на хлопців.

— Щось не так...

— Стійте, — різко сказав Трей, піднімаючи руку.

Повітря навколо нас почало гудіти, ніби десь глибоко під землею пробуджувався велетенський звір. Земля під ногами затремтіла. Буян голосно заіржав, а Фокстер ледь утримав його за повід.

— Готуйтеся! — крикнув ельф.

З-під землі почали вилазити темні силуети. Вони скидалися на висохлих вовків, але їхні очі горіли червоним полум’ям. Їх було не менше десяти, і всі вони повільно, але впевнено наближалися до нас.

— Трей, тримай лівий фланг! Олено, не відходь від мене!

Я вихопила меч і спробувала заспокоїти дихання. Перша тінь кинулася на мене, але я встигла відбити удар. Лезо Нескорених засвітилося блакитним вогнем, і створіння зникло в хмарі чорного диму. Фокстер вправно розправлявся з тінями на правому фланзі, а Трей, рухаючись майже безшумно, перерізав горлянки тих, що підкрадалися зі спини.

— Не дайте їм оточити нас! — гукнув Фокстер.

Я зосередилася на тому, щоб не пропустити напад зі спини. Кожен рух здавався важчим, ніж зазвичай — ніби саме повітря стало густим, як мед. Тінь знову кинулася на мене, але цього разу я ледь встигла відбити її удар. Серце калатало так, що, здавалося, ось-ось вискочить із грудей.

— Олено, стережися! — крикнув Трей.

Я різко обернулася й ледь ухилилася від лапи ще однієї істоти. Лезо меча виблиснуло в повітрі — і тінь розсіялася. Нарешті, коли останній ворог розтанув у повітрі, я впала на коліна, намагаючись відновити дихання.

— Ти ціла? — Фокстер схилився поруч, торкнувшись мого плеча.

— Так... здається, так... — видихнула я.

Трей мовчки стояв поруч, оглядаючи околиці на випадок нової загрози. Його обличчя залишалося непроникним.

Другий привал на ночівлю виявився спокійнішим за перший. Наче сама пустеля, що вдень гнітила своїм безжиттєвим простором, вночі затихала, втомлена від власної пустоти. Після короткої вечері ми швидко розподілили чергування. Першою, як і минулої ночі, мала стояти я.

Три години тягнулися довго. Після вчорашнього випробування тіло боліло від напруги, а думки не давали спокою. Час від часу я вдивлялася в темряву, прислухаючись до шурхоту піску під легким вітром, але жодна тінь не виходила з-поміж дюн. І все ж тривога не полишала мене. Наче чиясь невидима присутність краєм свідомості нагадувала про себе. Та нікого не було.

Коли настав час будити Фокстера, я з полегшенням вляглася на своє місце. Довго крутилася, марно намагаючись заснути — думки про те, що чекає нас далі, переслідували мене. Я уявляла нові пастки, нові обличчя страхів і біль від поразки. Чомусь найбільше лякало не померти тут — а зрадити тих, хто вірив у мене. Заснути вдалося лише тоді, коли Трей заступив на чергування й я почула його кроки неподалік.

Ранок виявився важким. Голова боліла, а м’язи нили при кожному русі. Швидко поснідавши, ми рушили вперед. Після вчорашнього випробування лишалося пройти ще два. Якщо нічого не затримає нас у дорозі, то вже завтра ввечері ми будемо біля храму. Але якими будуть ці випробування — невідомо.

Третє почалося неочікувано. Ми мовчки йшли втрьох по сірих пісках. Я йшла поруч із Фокстером, вдивляючись у лінію горизонту, де здіймалася гора. І раптом подумала: що чекає мене після цього всього?

Коли я вперше прокинулася в цьому світі, то була лише наляканою дівчиною, яка прагнула повернутися додому. Але тепер усе змінилося. Я знайшла друзів, пройшла через страх і біль, тримала в руках артефакти богів… Я відчула чужу ненависть так близько, що й досі не можу її забути — ненависть короля. Думка про нього змушувала серце стискатися від страху. Я боялася зустрітися з ним. І чим ближче ми підходили до храму, тим частіше я ловила себе на цьому відчутті.

Але я не могла дозволити страху зупинити мене. Адже якщо мені вдасться зняти прокляття, то я зможу повернутися додому. Чи ні? З кожним днем ця впевненість слабшала. Адже ніхто не обіцяв мені дороги назад. І чи справді я хочу покинути цей світ?

Я так заглибилася в роздуми, що не одразу помітила, як поруч нікого не залишилося. Зупинилася й озирнулася. Піски зникли. Серце пропустило удар.

Я стояла посеред кімнати замку — тієї самої, в якій опинилася вперше. Дерев'яні стіни, килими з гербом королівства, ледь чутний запах воскових свічок. Погляд ковзнув до каблучки з чорним кристалом на моїй руці — камінь був цілий. Отже, це не я перенеслася сюди. Це мене перенесли…

Раптом двері розчахнулися з гучним тріском.

На порозі стояв чоловік. Високий, у чорному плащі, що спадало до підлоги, ніби сама ніч огортала його постать. Обличчя з гострими рисами здавалося висіченим зі старого каменю, вуста кривилися в лютій гримасі, а очі… Очі горіли холодною ненавистю, від якої кров холола в жилах. Його волосся було чорнішим за морок за вікном, а шрами на обличчі надавали йому ще більш зловісного вигляду.