16. Перша ніч

Перед самим кордоном ми з хлопцями зупинилися. Я відразу зрозуміла, що це межа земель драконів — ліс обірвався різко й неприродно. Дерева зникли, поступаючись місцем сірій, безживній пустелі. Я уявляла ці землі інакше — чистими, вкритими зеленню луків і дикими квітами, адже тут ніхто не жив уже століттями. Але прокляття лишило свій слід. Трава перетворилася на попіл, каміння вкрилися темними тріщинами, а в повітрі витала дивна важкість. Навіть вітер тут здавався холоднішим і гострішим. Ні пташиного співу, ні шурхоту тварин — лише гнітюча тиша.

— Що ж… — голос Фокстера пролунала надто голосно в цьому мовчазному просторі. — Поки ми не перетнули межу, невідомо, що чекає далі. Але відтепер нам потрібно триматися разом і не відступати від маршруту.

Він показав на далеку вершину, що ледь виднілася за обрієм. Її сніжна шапка виблискувала на сонці, ніби єдина чиста точка серед цієї мертвої землі.

— Це Ірідія. Якщо все піде за планом, до підніжжя ми дістанемося за чотири дні. Але дорога буде нелегкою.

Я відчула, як серце стиснулося від тривоги. Погляд мимоволі ковзнув по лінії горизонту, де розпливалися тьмяні обриси пагорбів та провалля. Невідомість тяжко тиснула на плечі.

— І що нас може чекати? — спитала я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Примари минулого, старі закляття, уламки чужих спогадів… — відгукнувся Трей. Його голос був рівним, майже байдужим, але в очах жевріла настороженість. — Тут магія спотворена, і простір сам по собі ворожий до живих. Але найгірше — це тіні драконів. Їх не можна побачити, але можна відчути. Іноді вони просто спостерігають. Іноді — ні.

Слова дроу осіли на душі важким каменем. Серце глухо стукало в грудях, і я силоміць зробила вдих, ніби намагаючись заспокоїтись.

— Якщо ми будемо разом, нам ніщо не зашкодить, — тихо сказав Фокстер. Його погляд зустрівся з моїм, і на мить у його очах промайнуло щось тепле й заспокійливе. Але всередині мене цього разу не стало легше.

Я відвела погляд, знову дивлячись на пустелю перед собою. І знову відчула це відчуття — холодний доторк на спині, ніби чийсь невидимий погляд свердлив мене крізь простір.

Хтось дивиться. Хтось чекає.

Страх і сумніви змішалися всередині зі стисненою в кулак рішучістю. Я згадала пророцтво й слова Трея. Вони всі дивилися на мене, як на обрану. Але що як вони помиляються? Що як мені не вистачить сил довести цю подорож до кінця?

Я зціпила зуби, відганяючи ці думки. Часу на сумніви більше не було.

— Ходімо, — сказала я, ступаючи вперед першою.

І в ту мить, коли моя нога торкнулася землі драконів, здалося, ніби повітря навколо затремтіло, неначе невидимі струни простору раптом озвалися глухим, майже нечутним звуком.

Ірраціональний страх холодною хвилею облив усе тіло. Але я йшла далі, відчуваючи, як за спиною безшумно ступають Фокстер і Трей.

Декілька годин ми йшли мовчки. Напруга відчувалася майже фізично, ніби важкий плащ, що стискав плечі. Навіть Буян, завжди гучний і непосидючий, тепер рухався обережно, обмірковуючи кожен крок. Його копита м'яко ступали по сухому ґрунту, намагаючись не порушувати тишу.

Навколо тягнувся одноманітний сірий краєвид. Мертві дерева, чорне каміння, потріскана земля. Часом під ногами хрустіли уламки засохлих гілок чи черепашок невідомих істот. Повітря здавалося густим і важким, наче саме воно спостерігало за кожним нашим рухом.

Мої думки знову й знову поверталися до відчуття чужої присутності. Десь там, у невидимих глибинах цієї землі, щось стежило за нами. І чим далі ми йшли, тим сильніше це відчувалося.

— Стійте, — різко сказав Фокстер. Його рука миттю лягла на руків’я меча. Трей зупинився поруч, напружено вдивляючись уперед.

Я також завмерла. Спочатку не побачила нічого дивного. Той самий пустельний пейзаж — потріскана земля, чорне каміння, повалені дерева без листя...

І раптом зрозуміла.

— Дерева... — прошепотіла я. — Вони... не так стояли раніше.

— Ти помітила? — Трей ледь чутно видихнув. — Простір тут спотворюється. Магія цих земель зрушує речі з місця.

Сухі, викривлені стовбури, схожі на кістляві пальці, справді ніби змінили своє положення. Ті, що раніше стояли зліва, тепер опинилися праворуч, інші посунулися ближче. Здавалося, що сам пейзаж намагається нас обманути.

— Тут щось інше, — прошепотів Фокстер. — Щось темне...

Я відчула холодний дотик страху. Серце забилося швидше.

— Трей, ти казав про уламки чужих спогадів. Це вони? — мій голос трохи затремтів.

— Можливо. Але вони не повинні рухатися. Це щось інше. Пильнуйте.

Ми рушили далі, тримаючись ближче один до одного. Здавалося, що кожен крок лунав надто голосно в цій тиші. І раптом...

Тінь промайнула збоку. Чорна пляма, позбавлена форми, майнула за уламком дерева й зникла.

— Бачили?! — я різко зупинилася.

— Так, — тихо відповів Фокстер, озираючись довкола.

Ще одна тінь майнула праворуч. Потім — третя, ліворуч. Вони рухалися швидко й беззвучно, лишаючи по собі відчуття холоду.

— Не панікуйте, — голос Трея був холодним і твердим. — Це залишки старої магії. Вони не можуть торкнутися нас... якщо ми не дамо їм приводу.

— І що це означає? — глухо спитала я.

— Не піддавайтесь страху, — відповів він. — Вони живляться емоціями. Чим сильніший страх — тим ближче вони підступають.

Як на підтвердження його слів одна з тіней виринула просто переді мною. Я завмерла. Здавалося, що вона дивиться мені просто в душу, хоч обличчя у неї не було.

Серце застукало в грудях, наче хотіло вирватися назовні. Ноги на мить оніміли.

— Олено! — різкий оклик Фокстера прорізав повітря. — Не дивися на них! Вперед!

Я рвонулася вперед, намагаючись не зважати на тіні, що ковзали поряд. Вони рухалися дедалі ближче, холодом торкаючись шкіри. Мені здавалося, що ось-ось одна з них доторкнеться до плеча — і все скінчиться. Але я бігла, зціпивши зуби.

Краєм ока побачила, як Трей підніс руку й прошепотів щось нечутно. Срібний вогник спалахнув між його пальцями, і на мить тіні відступили.