13. Друг? чи ворог?

Переночувавши у гномів, з самого ранку ми вирушили в дорогу. Я подякувала Грому та Кларі за гостинність і допомогу. А ще гномиха дала нам з собою цілий мішок їжі. Там були сушені гриби, копчена риба, шматки м’яса, що здавались незвичайно смачними, та великі пухнасті пиріжки з ягідною начинкою.

Спочатку я ще дрімала, облокотившись об спину ельфа, під спів птахів та цокіт копит буяна.

— Олено? Спиш? — тихо поцікавився Фокстер.

— Ні, вже ні.

— Я його чую.

— Кого?

— Свого Лиса! Іноді його голос пробивається, і я чую його тихий шепіт.

— Це неймовірно! Але як?

— Здається, це правда. Справа в дотиках! Адже всю дорогу ти тримаєшся за мене. Вже цілий тиждень, і з кожним днем я все частіше чую відголоски своєї другої іпостасі.

— І що ти чуєш? — все ще відходячи від шоку, запитала я.

— Спочатку взагалі нічого не було зрозуміло, потім я розібрав: «Пророчтво», «Бережи».

— Пророчтво?

— Не знаю, про що саме йдеться, але здається, це пов’язано з артефактами. І зовсім не просто так ти тут з’явилася.

— Невже я не зможу повернутися додому?

— А ти хочеш?

— Ну, звісно, там же… — Я раптом замовкла. А дійсно, чому я хочу туди? Адже там нічого немає і нікого, хто б мене чекав. А тут у мене є Фокстер. Ну і дракон, він же король, який хоче мене вбити.

— Подумай, можливо, тобі це і не потрібно. Але якщо ти захочеш, я допоможу тобі всім, чим зможу, обіцяю.

І в підтвердження його слів татуювання клятви загорілося золотистим сяйвом і знову згасло.

Раптом ельф різко зупинив Буяна та жестом показав мені мовчати. Я напрягалася та старалася навіть не дихати.

— Виходь! Твоя тінь не заховає твій запах, дроу! — раптом зло виплюнув Фокстер.

— А з яких пір ельфи вміють так гарно розрізняти запахи? — перед нами з’явився чоловік. Він був схожим на ельфа, але мав більш хижі риси обличчя та темне волосся. — Та це ж брудний полукровка! А що це за чудо позаду тебе, мм? Чому її аура так сяє, що навіть мені в тіні було занадто яскраво?

Я шоковано спостерігала за цим діалогом та не могла сказати ні слова. Здається, Фокстер відчував себе так само.

— Ти глухий, ельфе? — явно насміхався з нас хлопець.

— Фокстер. Мене звати Фокстер, а це — Олена.

— Я Трей, — видихнув дроу. — Що ви забули в цьому лісі? Далі землі драконів, чи ви самогубці? То я можу допомогти. — хитро посміхнувся. — Може, розживуся чим корисним.

— Здається, ти також прямуєш туди ж, то що ТИ там забув, а? Трей? — Фокстер здавався спокійним, але я відчувала, як напряглися його м’язи, він явно нервував.

Повисла тиша.

Я уважно подивилася на Трея, він був красивим, його мужня краса заворожувала. Його риси обличчя були виразними, чіткими, ніби вирізьблені з каменю. Тонкі, але сильні губи, прямий ніс, а чорне волосся спадало на його плечі, наче водоспад тіні. Але коли я поглянула в його очі, я побачила біль… Нестерпний біль, що з’їдав його зсередини, щось зламало цього молодого хлопця, саме тому він такий холодний. Раптом мені захотілося підійти до нього, обійняти та сказати, що все буде добре. Я злізла з Буяна та повільно, крок за кроком, йшла до Трея. І дроу, і ельф заворожено спостерігали за мною. Я підійшла майже впритул та простягнула руку до щоки Трея. Чорна пелена огорнула нас, ніби хмара, все стихло: спів пташок, фиркань коня та важке дихання ельфа. Тільки голосний стук серця, здається, мого.

— Як ти це зробила? — закричав шокований дроу, і все пропало. Знову повернулися звуки, а хмара зникла. — Хто ти, чорт забирай?

— Я… я не знаю, — розгублено озирнулася я. — Мною ніби хтось управляв! Я просто відчувала, що треба робити. Що це було?

— Моя тінь, — дроу підняв на мене свій погляд. — І вона ніколи не пускала нікого в свої кордони. А до тебе лащилась, немов до рідної. Я ніколи такого не бачив.
Відволік нас сміх Фокстера.

— Схоже, в храм ми їдемо втрьох, я вгадав, Трею? — нарешті відмер ельф.

Здається, ніби він і не був здивований тим, що відбулося.

— Звідки ти… — темний видихнув і розслабив плечі, ніби щось важке впало з них. — Так, мені потрібно туди. Моя тінь, вона втрачає сили. Якщо я не знайду вихід, то помру.

— О, повір, Олена вміє дивувати, — хмикнув мій друг, злегка посміхаючись. — Ти не помреш, але якщо хочеш, щоб вона допомогла тобі, доведеться принести клятву.

Трей став переді мною на коліно, його рух був швидким, але урочистим, наче час зупинився навколо нас. Він підняв голову, погляд його темних очей був сповнений рішучості та сили. Все навколо завмерло, і навіть вітер, здавалося, затримав подих, чекаючи, що відбудеться далі. Невже він так легко повірив ельфу? Чи його преконала демонстрація моїх здібностей?

— Я дроу, Трей, з іменем батька Лейдер та титулом принца темних, — його голос лунав чітко, і кожне слово було, мов удар молота. — Присягаюся захищати та оберігати тебе, Олено, до останнього вдиху, і нехай магія прийме мою клятву та покарає мене за її порушення.

Тепер його зап'ястя прикрашала така сама тату клятви, як і у ельфа - гілка терну, що обвиває руку ніби брвслет. Тільки колір вона мала чорний. 

Я мовчки кивнула, не знаючи, що відповісти. Знову вляпалась!