12. Як Гром серед ясного неба

— Ну ось, майже приїхали, — вивів мене з роздумів голос Фокстера.

Я виглянула з-за його плеча, і перед моїми очима постало місто.

Друг казав, що колись воно було величним. Казковим. Світлом і гордістю свого континенту. Вулиці сяяли білим каменем, храми здіймалися до неба, а фонтани переливалися чарівним світлом. Тут жили найкращі ремісники, маги та торговці.

Але зараз…

Я б ніколи не повірила, що це місце колись процвітало.

Будівлі — темні, ніби вицвілі від горя та часу, а їхні кам’яні стіни покривали тріщини, як зморшки на старому обличчі. Дахи похилені, вікна порожні, ніби чорні очі, що втратили будь-який вогник життя. Вулиці встелені пилом, крізь який місцями пробивається суха, вмираюча трава.

А істоти, що снували туди-сюди…

Вони були мов живі ляльки. Повільні, беземоційні, похмурі. Дехто тягнув за собою дерев’яні візки, навантажені мотлохом, інші — стояли біля будинків, задумливо дивлячись у порожнечу. Навіть діти, що гралися на площі, здавалися… не такими, якими мали б бути. Їхні очі були занадто серйозними.

— Отакої, — вирвалося в мене. — Не таким я уявляла це місце.

Фокстер похмуро кивнув.

— На жаль, всі міста, окрім столиць, виглядають майже однаково. Цей світ гине, Олено.

Його слова залишили гіркий осад десь у серці.

Ми їхали мовчки, кожен заглиблений у свої думки.

Я вдивлялася в занедбані будинки, в очі мешканців, що майже нічого не виражали, і лише зараз до кінця усвідомила, наскільки все погано.

Фокстер зупинив коня біля невеликого, такого ж сірого, як і все тут, будиночка.

— Приїхали, — коротко сказав він і постукав у двері.

Довго не було відповіді.

Здавалося, ніби будівля покинута власниками, та вже за кілька секунд всередині почувся якийсь рух.

Важкі дерев’яні двері повільно відчинилися.

Нікого.

— Кх-кх… — роздалося покашлювання десь внизу. — Фокстер? Якими вітрами?

Я здивовано опустила погляд…

Переді мною стояв гном.

Він був трохи нижчий за мою талію, але кремезний і м’язистий, як скеля. Його обличчя прикрашала густа темно-руда борода, заплетена у дві товсті коси, а очі, сині, як глибокі гірські озера, звужувалися, уважно вивчаючи мене. Найдивовижнішим було те, що у нього були ельфійські вуха — видовжені, витончені, хоча й не такі гострі, як у Фокстера.

Він був одягнений у шкіряну майстерну жилетку, вкриту слідами роботи — плямами масла, подряпинами від інструментів, а на широкому поясі висіли молотки, викрутки та якісь дрібні механізми.

— Привіт, Громе! — радісно вигукнув Фокстер. — Потрібен твій професійний погляд!

Гном склав руки на грудях і примружився.

— Ну, не погана дівка, — серйозний погляд маленького чоловічка ковзнув по мені. — Може, хоч представиш?

— Та не на неї! — розсміявся ельф. — Це Олена, і вона дещо має тобі показати.

— Ну то заходьте, якщо є що показати, — запросив нас Гром, відступаючи вбік.

Як тільки я переступила поріг, мене охопило відчуття, ніби я потрапила в інший світ.

Зовні цей будинок здавався сірим і похмурим, як і все місто, але всередині він випромінював тепло та затишок. Стіни були вкриті візерунками, вирізьбленими прямо по дереву, а полиця над каміном рясніла фігурками, які явно були зроблені вручну. Меблі, хоч і невеликі за розміром, виглядали міцними та доглянутими, а в повітрі витав легкий аромат чогось солодкого.

І коли з іншої кімнати вийшла жінка, я одразу зрозуміла, хто створив цю атмосферу.

Вона була гномихою, невисокою, але кремезною, із пишними формами та доброзичливою усмішкою. Її світле волосся було заплетене в тугі кіски, прикрашені срібними кільцями, а темні очі мерехтіли хитрим вогником. Одягнена вона була у вишиту сукню, а поверх — фартух із плямами, ніби вона тільки-но вийшла з кухні.

— Фокстер? Привіт, любчику! — весело привіталася вона, а її погляд миттєво перемістився на мене. — Невже ти нарешті знайшов ту, що зцілила твоє розбите серце?

Я здивовано глянула на ельфа.

Фокстер, однак, швидко зреагував і легенько стиснув мою руку, даючи зрозуміти, що зараз не час і не місце для з'ясування деталей. Ну добре, "любчику", пізніше ти мені все поясниш…

— На жаль, ще не знайшлося достойної, — награно зробив сумне обличчя він, явно насолоджуючись ситуацією. — А це моя подруга — Олена. І нам потрібна допомога.

— Кохана, приготуй гостям вечерю, — нарешті подав голос Гром, розв’язуючи пояс із інструментами. — А ми поки потеревенимо.

Гномиха лише хмикнула і, пробурмотівши щось про «голодних ельфів, що не вміють самі собі зготувати», швидко зникла за маленькими міжкімнатними дверима.

— Ну, показуйте… — серйозно мовив Гром, схрещуючи руки на грудях.

Я мовчки дістала меч.

Гном різко втягнув повітря крізь зуби, а потім випалив щось на своїй мові. Судячи з його виразу обличчя, це було далеко не найприємніше слово.

Ситацію врятувала Клара - дружина гнома, що впливла у вітальею з підносом в руках.

Вечеря у гномів виявилася справжнім святом для шлунка.

На дерев'яному столі одна за одною з’являлися страви, що парували апетитними ароматами. Спершу Клара поставила велику глиняну миску з густим рагу — шматочки м'яса, овочів і прянощів плавали в наваристому соусі, від якого відразу захотілося їсти. Поруч — круглі коржі, хрусткі ззовні та м'які всередині, до яких подавалися невеликі мисочки з маслом та медом.

— Пригощайтеся, діточки! — привітно мовила господиня, підсовуючи до мене тарілку.

Далі на стіл пішли печені овочі, приправлені якимось духмяним зіллям, а також пиріжки з м'ясною начинкою, що розсипалися в роті. Фокстер, не соромлячись, узяв відразу два, підморгнувши мені з-під лоба.

Наостанок Клара принесла великий глек із темним ягідним вином, настояним на травах. Його насичений солодкувато-гіркий смак приємно зігрівав зсередини.

Я їла мовчки, але не могла не помічати, як Фокстер час від часу з цікавістю поглядав на мене — ніби намагався зрозуміти, що я думаю про слова Грома. Сам гном вечеряв мовчки, лише інколи кидаючи на мене уважний погляд з-під кошлатих брів, ніби намагався вирішити, чи можна довірити мені те, що він знає.