10. Подорож

Як виявилося, наша подорож мала зайняти два тижні! І це лише в одну сторону. Я була шокована і з сумом згадувала наші земні автобуси та літаки. Але, з іншого боку, в мене з’явився час усе обдумати та переосмислити. Адже відтоді, як я потрапила в цей світ, події розвивалися так стрімко, що не було навіть хвилини на роздуми. А тепер, рухаючись крізь ліс, слухаючи спів птахів і милуючись природою, я нарешті могла залишитися наодинці зі своїми думками.

Але не сталося, як гадалося.

Фокстер, як виявилося, мав інші плани щодо мого дозвілля.

— Якщо ти вже тут, то маєш розуміти, у який світ потрапила, — заявив він, коли ми долали черговий підйом лісовою дорогою. — Хочеш ти того чи ні, але тобі доведеться вивчити хоча б основи географії, щоб розуміти, куди ми рухаємося.

Відтоді почалася моя освіта. Кожного дня він розповідав мені про континенти, країни, раси та навіть політичні інтриги. Аби не пояснювати все лише на словах, він творив у повітрі карти з тонких ліній блакитного світла. Вони повільно оберталися переді мною, іноді змінюючи форму, коли Фокстер показував кордони чи важливі місця.

— Ми зараз у західній частині материка Ельрадії, — пояснював він, коли ми перетинали неглибокий струмок. — Прямуємо на південь, у землі Вільних князівств. Це територія, де не панує єдина влада. Там декілька міст-держав, що постійно ворогують між собою, але водночас підтримують тонкий баланс.

Я слухала, хоча інколи мені хотілося просто насолоджуватися краєвидами. Ліс, яким ми їхали, був справжнім зеленим морем. Дерева — високі, з могутніми кронами, що пропускали лише м’які промені сонця. Трава під копитами Буяна була соковито-зеленою, а подекуди зустрічалися галявини, всіяні квітами — блакитними, жовтими, пурпуровими. Усе це здавалося неймовірно живим, набагато яскравішим, ніж будь-які пейзажі в моєму світі.

Буян ішов упевнено, але навіть на ньому було видно втому від довгого шляху. Чорний, як ніч, з густою гривою, він був величним і впертим, як і попереджав торговець. Спочатку він навіть не хотів, щоб я наближалася до нього, але згодом змирився з моєю присутністю. Їхати верхи я так і не навчилася, тому Фокстер керував Буяном, а я сиділа позаду нього, міцно тримаючись за ельфа.

— А що буде далі? — спитала я одного вечора, коли ми зупинилися на ночівлю.

Я сиділа біля багаття, закутана в темно-синій плащ, який ми купили на ринку. Тканина була приємною на дотик, а золотисті застібки на комірі додавали йому шляхетного вигляду.

Фокстер мовчав, дивлячись у полум’я, а потім, зітхнувши, відповів:

— Ми їдемо в місто, яке колись було одним із найбільших у світі. Але зараз... зараз воно — лише тінь своєї колишньої слави.

— І що ми там шукаємо?

— Одну людину, — коротко відповів він.

Його голос звучав насторожено, тому я вирішила більше не наполягати.

Подорож тривала, і з кожним днем я відчувала, що цей світ стає мені ближчим. Але чим ближче ми наближалися до нашої цілі, тим сильніше всередині наростало якесь дивне передчуття...

Так минув цілий тиждень.

Ми долали милю за милею, лісові хащі змінювалися широкими полями, а гірські серпантини змушували Буяна напружувати м’язи, долаючи круті підйоми. Я вже звикла до ритму подорожі, до ранкових пробуджень під спів птахів, до холодної роси на траві, до легкого колихання коня, що впевнено ніс нас уперед.

За цей час я дізналася багато нового про Ельрадію. Світ ділився на шість основних континентів та Вільні Землі. Наша відправна точка — місце, де знаходився замок, у який я потрапила, і будинок Фокстера — була частиною Континенту Людей. Колись тут правив один рід - Сяючого дерева, що володів особливими магічними силами. Саме з цього роду походила моя прабабуся, королева Вітолія. Виходить, що й я теж...

Але історія цього королівства мала трагічний відтінок.

— Коли прийшли Мисливці, — розповідав Фокстер, поки ми їхали вузькою стежкою між високими соснами, — останнім представникам королівського роду довелося тікати, щоб вижити. Влада перейшла до драконів, бо серед людей більше не залишилося тих, хто мав магічні здібності, щоб правити.

Я уважно слухала, намагаючись уявити ті події.

— Але Мисливців це не влаштувало. Вони почали полювання вже на драконів. Спочатку їм це вдавалося доволі вправно: жорстокі закляття та прокляття знищували все більше й більше крилатих. Але тодішній король драконів, Інейцій, зібрав величезну армію, що складалася з різних істот, і почав власне полювання. Через два роки їм вдалося знайти лідера Мисливців — Верховного, — голос Фокстера став жорстким. — Ним виявився двоюрідний брат твоєї прабабусі. Ерік. Його засліпила заздрість, і він довго готував план помсти, щоб захопити престол. Але не встиг. Майже все його угруповання було знищене, а самого Еріка схопили та привселюдно стратили на центральній площі біля замку.

— Тобто… на цьому все закінчилося? — обережно запитала я.

Фокстер похитав головою.

— Всі так думали. Але перед смертю Ерік промовив слова прокляття невідомою мовою.

Я відчула, як по спині побігли мурашки.

— І що це було за прокляття?

Фокстер стисло губи, ніби не хотів говорити, але все ж продовжив:

— Лише кілька найсильніших магів та вчених змогли частково розшифрувати його зміст:

"Життя залишу без частини душі."
"Не зростатиме нових крилатих."
"Зникне світ до Параду Богів."
"Лиш Діва чиста душею та тілом зніме прокляття."

Я відчула, як у грудях щось стислося.

— Але найстрашніше було останнє речення, — продовжив Фокстер. — "Закріпляю своєю душею та кров’ю". Це означало, що прокляття подіяло лише після смерті темного мага. Король зробив велику помилку стративши його.

— І що сталося?

— Дракони втратили свою другу сутність. Вони більше не могли перевтілюватися. А ще… вони втратили здатність народжувати дітей.

Щось гаряче скотилося по моїй щоці. Я навіть не помітила, що почала плакати.