9. Вітер змін

Через деякий час ельф розплющив очі, і його погляд знову став розгубленим. Я теж не могла повірити в те, що сталося.

— Це не сон? Це все правда? — запитав він, намагаючись піднятися з ліжка, але хвіст, що несподівано з’явився, важко перекручувався навколо нього.

— Не знаю, — відповіла я, намагаючись зібрати думки в купу. — Але він точно не був тут до цього.

Фокстер пильно подивився на мене, намагаючись зрозуміти, чи жартую я, але на моєму обличчі не було й натяку на гумор.

— Якщо це справді ти... — він обережно торкнувся хвоста, наче перевіряючи, чи це не галюцинація. — Тоді як? Як ти це зробила?

— Я не знаю, — сказала я, трохи збентежено, — може, це якось пов'язано з тим, що спали поруч, твоя рука лежала на мені. А може, це й не я взагалі. Може ти так сильно затужив за лисом, що він нарешті повернувся.

— Ти говориш, що це моя магія? — він здивовано вигнув брови.

— Я не знаю… але те, що сталося, не схоже на звичайне. Ти ж казав, що твій лис давно не з'являвся, а тепер… він може знову проявлятися.

Фокстер на мить замовк, роздумуючи. Потім його погляд став серйозним.

— Я ж казав, що не чув його давно. Можливо, це ти… Ти справді змогла прокинути його? Не знаю, чи це навіть можливо, але ти чула його голос. Ти зрозуміла те, що я не міг. І тепер... цей хвіст… це якийсь знак?

— Може, так. Може, ти правий, і це як наслідок того, що ти почав відчувати його знову, — сказала я це з сумнівом, тому що сама ще не була впевнена. — Якщо моя присутність може допомогти повернути твою сутність хоча б частково, можливо, ми зможемо її повністю відновити.

Друг знову пильно подивився на мене.

— Ти справді віриш, що це можливо?

Я задумалась.

— Якщо ми разом будемо намагатися, то, можливо, все вийде. Але, як би там не було, це вже великий крок. Ти відчуваєш хвіст, ти знаєш, що він твій. Це вже не просто далекі відголоски твоєї сутності. Це щось більше.

Фокстер поклав руку на хвіст і зітхнув.

— Не знаю, що це означає, але якщо твоя допомога може зробити все це можливим... я готовий на все. Я навіть не можу уявити, як це почуватися знову повноцінним. Але як нам далі діяти?

— Потрібно більше дізнатися, — сказала я, піднімаючись і розтягується. — Ми повинні шукати спосіб відновити цей зв'язок. Можливо, є старі книги чи артефакти, які допоможуть зрозуміти, що сталося. Але для цього нам треба знайти когось, хто розуміється в таких речах.

— Ти маєш на увазі мого батька? — ельф звернувся до мене з непевним виразом.

— Не думаю, що він нам допоможе, — сказала я м'яко. — Ти ж сам розповідав, як він ставиться до тебе.

Фокстер замовк, і я побачила, як його очі знову потемніли від старого болю. Він не хотів згадувати це, але я знала, що ця тема була для нього болючою.

— Тоді нам треба знайти інші шляхи, — коротко сказав він, перевівши погляд на мене. — Якщо є хоч маленька надія, що я знову буду цілим, я готовий піти за тобою, куди б ти не повела.

Я трохи знизала плечима, намагаючись не показувати хвилювання.

— Можливо, все, що нам треба, це знайти правильну людину. Чи хоча б місце. Це не може бути випадковістю, що твій лис заговорив, а хвіст з'явився. Може, є якісь легенди або знайомі тобі знаки.

Хлопець кивнув, його хвіст знову мимоволі хитнувся за його рухами. А потім зник, як до цього вуха.

— Ти правду кажеш. Є старі записи, але їх знайти не так просто. Але якщо є шанс, що я зможу повернутися до того, ким я був, то я зроблю все, щоб цього досягти.

Я стиснула його руку, відчуваючи, як він знову вірить у себе, хоч і не до кінця. Але він не був самотнім. І в цей момент я пообіцяла собі, що буду поряд, аби допомогти йому.

— І де їх шукати? Бібліотека нам не дуже й допомогла.

Фокстер, піднявшись на ноги, нахилився до мене і всміхнувся.

— Є в мене одна ідея! Храм, що в центрі континенту драконів. Але потрапити туди неймовірно важко. Він давно вже покинутий крилатими, що жили там раніше, та й хто його знає, які істоти там проживають.

Я обережно подивилася на нього, моє серце завмерло від цієї ідеї. Храм, захований в серці континенту драконів — це звучало, як місце, яке приховує багато небезпек і таємниць.

— Чому ти впевнений, що там може бути щось корисне? — запитала я, хоч і розуміла, що це могло бути єдиним варіантом.

— Це місце було відомим серед моїх предків. Легенда каже, що там зберігаються знання, яких не торкалися жодні інші створіння. Хоча храм давно забутий, можуть бути артефакти, які допоможуть розкрити минуле й майбутнє... і, можливо, дати відповідь, як працює твоя магія.

Я задумалась, і хоча всі мої інстинкти підказували, що це надто небезпечно, я знала, що  ми могли досягти чогось більшого. Ми вже пережили чимало труднощів разом за такий короткий термін, та й ця клятва.

— І як ми туди потрапимо? — запитала я, підвівшись.

Фокстер злегка усміхнувся, хоча його очі були серйозні.

— Є старий маршрут. Важкий та довгий. Кажуть, що храм охороняють істоти з минулого — ті, кого не можна назвати ані людьми, ані звірами.

Я відчула, як моє серце б’ється швидше. Я знала, що нас чекають важкі випробування, але, з іншого боку, це була наша єдина надія.

— Ти впевнений, що нам варто йти туди? — мій голос був тихим, але рішучим.

Тоді він подивився на мене з важливістю в погляді.

— Нам більше не куди йти, Олено. Якщо хочемо відновити те, що втрачене, ми повинні ризикувати. Інакше, хто знає, скільки часу ще я буду лише тінню самого себе. А ти шукатимеш відповіді на свої питання. Це потрібно нам обом. Та й разом не так страшно.

Ельф підняв голову, і в його очах з’явився блиск, що нагадував ту силу, яку він колись мав.

Я теж відчула в собі силу, що народжувалася разом з ним. Ми йшли в невідомість, але тепер це вже було не тільки його завданням, а й моїм.

— Тоді вирушаємо, — сказала я, вперше відчуваючи, що нам під силу навіть такі важкі завдання. — Ми зробимо все, що потрібно.

Фокстер кивнув.