7. Сімейні загадки

Я не знала, як почати розмову, що можна казати, а що ні. Та й ельф мене не квапив.

Я прокручувала в голові своє минуле життя, бабусині казки... Агата — Агатарія. І чому це не прийшло мені в голову раніше? Бабуся явно була тут! Ось звідки таке ім'я. А це означає, що вона змогла повернутися на Землю? Можливо, і я зможу?

Але сама в цьому безглуздому світі я точно не впораюся. Потрібні союзники.

Варіантів у мене два: або «брат», або ельф. Брат позбувся мене, не захотівши брати на себе відповідальність. А ось ельф сидить навпроти й уважно свердлить мене поглядом.

Я лукаво усміхнулася.

— Слухай, а давай пограємо в гру? — запропонувала я.

Фокстер здивовано підняв брову.

— Гру?

— Так. Питання на питання. Ти можеш дізнатися все, що тебе цікавить, але за кожне твоє питання я ставитиму своє.

— Ну добре, — без зайвих вагань погодився вухастик. — Але в мене також є умова.

Тепер уже я здивовано підняла брову.

— Ми укладемо магічну угоду, — сказав він, ігноруючи мою другу брову, що поповзла на лоб. — Магія не дасть нам збрехати й розповісти таємниці один одного комусь ще.

Серйозно? Так можна було?

Любий ельфику, та якби ж я знала, то випалила б тобі все, що в мене на душі, знаючи, що ти нікому не зможеш розказати!

Фокстер забув про свою ельфійську грацію й стриманість і просто зареготав, схопившись за живіт.

Я примружила очі, не розуміючи, що його так розвеселило.

— Ти ж збиралася все мені розповісти, не знаючи про магічну угоду? — нарешті видихнув він, ледве стримуючи нову хвилю сміху. — Просто довірившись? Це наївно, але дуже приємно, принцесо. Заслужити таку довіру — честь.

Я зітхнула, відчувши, як від його слів щоки спалахують рум’янцем.

— Я не принцеса...

— Але й пам’ять ти не втрачала?

Я лукаво всміхнулася.

— Спочатку угода, любчику.

Фокстер хитро примружився, і ми засміялися разом.
 

— Гаразд, принцесо, угода так угода. Тільки не дивуйся.

Я хотіла заперечити, що не принцеса, але вчасно прикусила язика. Ельф підійшов до каміна й зняв зі стіни невеликий кинджал із вигравіруваними рунами. Лезо тонке, трохи вигнуте, мовби створене не для битви, а для чогось більш витонченого… чи сакрального.

— Магічна угода потребує крові, — пояснив він, обернувшись до мене. — Не хвилюйся, це лише символічний жест.

Я насторожилася, але гордо підняла підборіддя. Раз вже вв’язалася, то доведу справу до кінця.

Фокстер узяв мою долоню в свою теплу руку. Дотик виявився легким, майже ніжним. Я дивилася, як він обережно робить маленький надріз на подушечці мого пальця, а потім так само на своєму.

— Повторюй за мною, — сказав він.

Ельф простягнув руку вперед, і я зробила те ж саме. Наші закривавлені пальці торкнулися одне одного. У ту ж мить повітря навколо наче стиснулося, у вухах задзвеніло.

— Я, Олена… — почала повторювати я, і відчуття тепла побігло моєю рукою.

— …клянуся, що всі сказані в цій угоді слова будуть правдою, і що таємниці, які пролунають, залишаться між нами.

Лінія крові між нашими пальцями на мить засяяла сріблом, а потім розчинилася в повітрі, немов її й не було.

Я здивовано розглянула свій палець. Надріз зник, наче його ніколи й не було.

Фокстер задоволено всміхнувся:

— Тепер не викрутишся.

Я схрестила руки на грудях і хмикнула:

— Дивись, щоб сам не пошкодував.

Ельф хитро примружився.

— Почнемо?
 

— Звідки ти така взялася, Олено? — знову розтягнув моє ім'я, тепер уже точно друг.

— З планети Земля, — не вагаючись, відповіла я.

— Земля? — він звів брови. — Але ж прохід туди закрили двісті п’ятдесят років тому, коли королева Агата разом зі своїм сином утекли з Ельрадії, рятуючись від Мисливців. Лише немовля принцеси, тобто Агатарія, названа на честь королеви, була викрадена Мисливцями та оголошена мертвою. І тільки через два роки твій «брат»… — він зробив жест руками, беручи слово ніби в лапки, тобто він мені не брат някий, — оголосив, що принцеса жива і весь цей час була захована від Мисливців, доки останнього з них не повісили на міській площі.

Мій шок не передати словами. Відкривши рот, я навіть не помітила, як питання самі полилися з мене рікою:

— Агата? Королева? Як звали її сина? Двісті п’ятдесят років? Хто такі Мисливці? Брат мені, тобто принцесі, не рідний? Скільки років, чорт забирай, цьому тілу?!

Фокстер примружився, уважно спостерігаючи за моєю реакцією.

— Багато питань одразу, принцесо, — він усміхнувся, але в очах читалася справжня зацікавленість. — Давай по порядку.

Я жадібно ловила кожне його слово.

— Королева Агата була останньою володаркою Ельрадії з роду Сяючого Древа. Її син — принц Алістар. Він був спадкоємцем трону, але коли Мисливці прийшли за ним, королева з сином утекли. Кажуть, що вони скористалися древнім порталом, щоб потрапити на Землю. Але хід між світами було зруйновано.

Фокстер зробив паузу, даючи мені переварити інформацію.

— Принцеса Агатарія, тобто… ти, — він тицьнув у мене пальцем, — була викрадена ще немовлям. Нові король та королева з роду драконів, які зійшли на престол замість Агати, шукали тебе, та марно. Офіційно ти вважалася мертвою, поки… поки через два роки твій «брат» не заявив, що ти жива. Він представив тебе світові, але вже не як спадкоємицю Сяючого Древа, а як свою рідну сестру.

Я відкрила рот, але Фокстер жестом зупинив мене.

— Мисливці — це ті, хто полює на носіїв королівської крові. Їхній лідер вважає, що кров Сяючого Древа несе прокляття, тому її треба знищити. Вони нещадні. Саме вони перебили майже всіх драконів після того, як перша пара з цього роду ступила на престол. А ще вони наклали прокляття на драконів — відтоді вони більше не можуть приймати свою справжню форму.

Серце калатало в грудях.

— Але… скільки років цьому тілу? — прошепотіла я, боячись почути відповідь.

Фокстер повільно похитав головою.

— Ти народилася двісті п’ятдесят років тому, Олено. В цьому світі це нормально. Можна сказати, ти ще зовсім дитина.