6. Неочікувана допомога

Я прокинулася в незнайомій кімнаті... знову?

Можливо, цього разу я все-таки в реальності? У тій старій бібліотеці, а старенька викликала для мене швидку? Але ні...

Наді мною схилилася голова з довгим білим волоссям, і м'який голос запитав:

— Прокинулася?

«О ні, це все-таки не сон…» — з гіркотою подумала я.

Переді мною був ельф. Його занепокоєний погляд зовсім не поєднувався з легкою усмішкою на вустах.

— Як себе почуваєш? — запитав він, нахиляючись ближче.

Я спробувала щось сказати, але в роті пересохло, і з горла вирвався лише слабкий хрип.

— От я дурень! — вигукнув ельф і миттєво підніс мені кухоль з водою.

Холодна волога освіжила, і вже за кілька ковтків я змогла говорити.

— Я Фоктер, — представився він. — Ти у мене вдома, не лякайся. То як, легше? Не думав, що так сильно штовхнув тебе.

— Легше, дякую… — пробурмотіла я, нарешті розглядаючи його.

Фоктер мав правильні, майже витончені риси обличчя — високі вилиці, рівний ніс і трохи пухкі губи, які зараз розтяглися в невимушеній усмішці. Його довге біле волосся спадало хвилями по плечах, а смарагдові очі мерехтіли цікавістю. Вуха, хоч і були загострені, не надто вирізнялися, але саме вони додавали його зовнішності невловимої ельфійської грації.

— Я Олена, — нарешті промовила я.

— Олена? — здивовано перепитав ельф, ніби смакуючи кожну букву мого імені. — Дивне ім'я… Ніколи не чув такого. Звідки ти, Олено?

Я напружилася. Що сказати? Говорити про Землю — погана ідея.

— Я не пам’ятаю, — нарешті видушила я. — Знаю лише своє ім'я.

— Нічого собі… — Фоктер явно здивувався, нахиливши голову набік. — А як ти тут опинилася? В тебе є рідні? Куди ти прямувала? Як ти втратила пам’ять?

Питання сипалися одне за одним, і, здається, він навіть не думав зупинятися.

— Зачекай! — перебила я його, піднявши руку. — Я нічого не пам’ятаю. Взагалі. Хто я, звідки, скільки мені років і як тут опинилася… Нічогісінько.

Це виглядало логічно. Амнезія могла пояснити будь-яку відсутність знань про цей світ, його закони і навіть магію.

Фоктер здивовано кліпнув, а потім аж підстрибнув.

— Отакої! — вигукнув він. — Тоді, леді, дозвольте вам допомогти!

Його голос звучав так завзято, що я скептично зиркнула на нього.

— І як же ти збираєшся це зробити?

— Спершу нагодую тебе! Потім розпитаємо сусідів, може, хтось бачив, звідки ти з’явилася. А якщо ні… що ж, тоді доведеться винайти тобі нове життя!

Після смачного обіду я нарешті відчула, що сили повертаються. Як виявилося, я проспала всю ніч і пів дня. Фоктер, який, на щастя, був поруч, притягнув мене непритомну до себе додому. Виділив мені своє ліжко, а сам задовольнився кріслом. Так ми й проспали аж до полудня.

Його дім був невеликий, але напрочуд затишний. Маленька кухня, округле вікно, через яке проникало м’яке денне світло. Повітря наповнював аромат сухих трав, змішуючись із запахом свіжого хліба і чогось солодкувато-пряного. На столі стояли глибокі тарілки з густим ароматним рагу, хрусткий хліб та чай, що пахнув лісовими ягодами.

— Сподіваюся, ти не вибаглива в їжі? — усміхнувся Фоктер.

Я вдихнула аромат і зрозуміла, що готова з’їсти все, що завгодно.

— Після такого голоду я, мабуть, і камінь би з’їла, — пожартувала я і взяла ложку.

Ельф засміявся:

— Ну, каміння в мене нема, але, якщо сподобається, можу наготувати ще.

Я посміхнулася. Вперше з моменту, коли прокинулася в цьому світі, я почувалася… у безпеці.

Фоктер розповідав про цей світ — Ельрадію, поділену на шість континентів. Тут жили люди, ельфи, дракони та інші істоти, але всім правив один володар — король-дракон. Той самий, від якого я намагалася втекти…

Ходімо, я покажу тобі місто, — усміхнувся Фоктер, легко беручи мене за лікоть. Коли ми вийшли з дому, я затрималася на порозі. Дім ельфа стояв на околиці маленького містечка, схожого на середньовічне село з казок. Вузенькі вулички, дерев’яні будиночки, крики торговців, аромат спецій.

— Ходімо, я покажу тобі місто, — усміхнувся Фоктер, легко беручи мене за лікоть.

Ми йшли центральною вулицею, і я з цікавістю розглядала все навколо. Люди, гноми, перевертні, низенькі чоловічки в каптурах, навіть кілька істот, яких я не могла впізнати. На ринку можна було знайти майже все.

— Це що? — вказала я на яскравий плід, що нагадував персик, але переливався всіма кольорами веселки.

— Лунаріс. Смакує, як стиглий виноград, але трохи… магічний, спробуй — лукаво посміхнувся Фоктер.

Я відкусила шматочок і відчула, як тепло розливається по всьому тілу, наче мене огорнули м’яким променем сонця.

— Вау… — тільки й змогла промовити я.

Фоктер засміявся:

— От бачиш, не все тут таке страшне.

Але щойно він це сказав, як з-за рогу почувся гучний вигук:

— Вони тут! Лови її!

Моє серце пішло в п’яти. Вони вже почали мене шукати…
 

Я дуже злякалася, та вже хотіла тікати, але сильні руки ельфа притиснули мене до себе, не даючи шансу на спасіння. А стражники проскочили повз нас та схопили якусь жінку, що тримала в руках мішечок, схожий на мій, в котрому лежало золото, що вручив мені брат.

— Гей, ти чого? Щось не так? Ти все ж таки щось пам'ятаєш? — допитливо дивився в мої очі ельф.

— А? Ні, ні, просто вони так голосно кричали, я злякалася, — швидко відвела погляд, намагаючись приховати свої думки.

Фокстер насупився, але, схоже, вирішив не допитувати мене далі. Його руки все ще міцно тримали мене, ніби боявся, що я справді зірвуся і втечу. Я відчувала гаряче дихання біля вуха, і це викликало в мені дивне змішане відчуття — тривоги та чогось ще, не зовсім зрозумілого.

— Треба йти, поки нас в чомусь не запідозрили, — тихо мовив він, швидко оглянувшись.

Я кивнула, і ми рушили вперед. Вулиця здавалася мені чужою, хоча десь у глибині душі виникало дивне відчуття знайомства. Фокстер вів мене впевненими кроками, міцно тримаючи за руку, і я розуміла, що тепер він — моя єдина надія розібратися в цьому світі.