5. А ось і ....

Я затамувала подих, коли брат нарешті кивнув мені, вказуючи на двері. Ми залишали лазарет позаду, але серце калатало так, ніби от-от вистрибне з грудей. Я ступила за ним, і різкий запах ліків та зілля змінився на вологий аромат каменю та парафіну від свічок.

Коридори замку були величними, але похмурими. Високі стрілчасті вікна пропускали тільки бліде світло місяця, відкидаючи довгі тіні на різьблені колони та кам’яну підлогу. Стелі тонули в темряві, а уздовж стін тяглися канделябри, їхні золоті поверхні блищали в мерехтливому світлі свічок. Я намагалася йти безшумно, але кожен мій крок луною відбивався у тиші коридору.

Брат упевнено вів мене вперед, спокійний і зосереджений, не звертаючи уваги на охорону, що подекуди проходила повз нас. Заклинання відводу очей діяло бездоганно — вартові наче не помічали нашої присутності. Проте я все одно стискала пальці в кулак, намагаючись триматися поруч і не відставати.

Нарешті ми спустилися довгими сходами вниз, і перед нами відчинилися важкі двері до замкового саду. Світло місяця осяяло наші обличчя, а переді мною розкрився краєвид, що виглядав майже нереальним. Пишні кущі троянд, квіти, яких я ніколи раніше не бачила, величезні дерева, що простягали свої гілки вгору, ніби тягнулися до зірок. Дрібні світлячки мерехтіли між листям, створюючи відчуття, ніби ми опинилися в казці.

— Далі тобі доведеться йти самій, — тихо сказав брат, зупиняючись переді мною. — Ти повинна бути обережною. Не довіряй нікому, не розкривай свого справжнього імені. Пам’ятай, ти не Агатарія. Ти — ніхто.

Я кивнула, відчуваючи гіркоту розлуки. Я не знала цього чоловіка, але серце раптом кольнуло. Я дійсно повірила, що він мій брат. І щойно знайшовши рідну людину, знову доводиться втрачати.

— І ще одне, — він витягнув з кишені срібний перстень із великим чорним каменем. — Якщо опинишся в крайній небезпеці, роздави камінь. Це дозволить тобі переміститися до мене. Але тільки якщо іншого виходу немає.

Я мовчки взяла каблучку, одягнувши її на палець. Холодний метал нагадав мені про неминучість нового життя. Життя у світі, про який я не знала взагалі нічого.

Брат востаннє поглянув на мене, потім розвернувся і зник у темряві саду. Я залишилася сама. Вдихнула на повні груди, змусила себе зробити перший крок. Ще один. І ще.

Вже біля виходу я зупинилася, повернула голову і востаннє глянула на замок. Велична фортеця, що здіймалася в нічному небі, належала світу, який тепер став моїм домом. Запам’ятати. Вкарбувати в пам’ять, бо дороги назад немає.

Розвернувшись, я рушила в темряву міських вулиць.

Місто жило своїм нічним життям. Ліхтарі розсипали м’яке світло на бруківку, магазини заманювали яскравими вивісками, на яких я ледве розбирала місцеві письмена. Відчувалася суміш ароматів — солодкі пахощі випічки, прянощі, дим від ліхтарів.

Але не магазини привертали мою увагу. Люди. Чи, радше, істоти, що тут мешкали. Більшість були звичайними людьми, проте час від часу я помічала когось нижчого, кремезного, з товстими пальцями й грубими рисами обличчя — гноми? Десь промайнув високий широкоплечий чоловік із сіро-зеленою шкірою та іклами — орк? А ось хтось із довгими мохнатими вухами, що насторожено ворушилися. Напевно, перевертень?

Я не могла відірвати погляду. Ніби потрапила у світ, який існував лише на сторінках книг.

І тут я зробила фатальну помилку — загледілася, думаючи, чи вдасться мені зустріти ельфа...

Додумати не встигла.

Хтось раптово штовхнув мене в плече, і я незграбно впала на бруківку.

— Ой! — вигукнула я, намагаючись зрозуміти, що сталося.

— Вибачте, міледі! — пролунав поруч приємний, навіть мелодійний голос.

Я підняла голову — переді мною стояв світловолосий юнак, простягаючи мені руку. Він усміхнувся, і на мить я завмерла. Високий, з витонченими рисами обличчя, трохи загостреними вухами. Його очі були яскраво-смарагдовими.

Ельф.

Ну от і знайшла, подумала я, і мій виснажений від вражень організм вирішив рятуватися банальним обмороком.

— Ох ти ж... — почула я краєм вуха перед тим, як знепритомніти.