4. Стадія прийняття

Я сиділа на вузькому ліжку, закутана в теплу, але грубу ковдру. Голова все ще паморочилася після всіх цих подій, а всередині наче зав'язався тугий вузол. Я не могла збагнути: це сон, марення чи жахлива реальність? Якби це був лише сон, він би мав давно закінчитися. Але відчуття холоду, запах прілого дерева і голос цього хлопця — мого "брата" — все було надто реальним.

Двері зі скрипом відчинилися, і в кімнату зайшов він. Той, хто називав мене сестрою. У руках тримав великий мішок, а в другій — невеликий шкіряний мішечок, з якого чулося тихе брязкотіння.

— Король поїхав на Темні кордони, — сказав він без передмов, поклавши речі біля ліжка. — Бо після твоєї витівки повилазили такі істоти, про яких навіть не чули раніше. Молися, щоб йому та найкращим магам королівства вдалося залатати діру, інакше нам всім кінець.

Я вдивлялася в його обличчя, шукаючи хоч якусь підказку, хоч пояснення. Король? Який ще король? Істоти? Діра?

— Поки його немає, тікай, щоб ніхто тебе не знайшов, — продовжив він, не зважаючи на мій шок. — Тут найнеобхідніші речі, гроші та трохи їжі. Забудь, хто ти, і своє ім'я, ти більше не принцеса Агатарія.

— Я й не принцеса! — вибухнула я, різко підводячись. — Я ОЛЕНА!

Він здивовано поглянув на мене, а потім посміхнувся одним куточком губ.

— Молодець, швидко розумієш.

Я заклякла. Як це "швидко розумієш"? Він що, теж знає, що я... не я? Що я не ця Агатарія? Що я просто студентка, яка останнє, що пам’ятає — це стару бібліотеку, кулон, книгу... і біль. Біль, після якого я опинилася тут.

— Цілителька підтвердить твою смерть, — сказав брат, складаючи руки на грудях. — Ти й справді ледь не вмерла після обряду.

Обряд? Ледь не вмерла? Або вмерла? Схоже, вмерла. А я тепер тут замість неї?

Я обхопила голову руками, намагаючись впорядкувати хаос у голові. Бабуся... вона не вигадувала ці історії. Вона розповідала мені правду. Ельрадія справді існує. Це не просто казки, не її вигадки, а реальність, у якій я опинилася.

А що, якщо бабуся теж була звідси? Якщо вона знала, що я колись сюди потраплю? Якщо саме тому вона віддала мені каблучку, бо знала, що одного дня я її використаю?

Я згадала, що казав мій "брат" про короля. Короля-дракона. Про те, що я, тобто ця Агатарія, щось зробила. Щось жахливе. Що через мене вирвалися якісь істоти... Він вб’є мене? Якщо дізнається, що я жива? Якщо повернеться і дізнається, що я тут?

Я хочу прокинутися. Я хочу додому.

Збирайся, — сказав він, кидаючи мені якісь дивні речі чорного кольору та свій погляд, сповнений тривоги, — я накину на тебе заклинання відводу очей і виведу за межі замку.

Я вражено втупилася в нього. Я вже чула про магію, про закляття, але це все було далекими казками, вигадками. А тепер… тепер я була тут, в іншому світі, в якому магія була не просто можливістю, а реальністю. І не лише магія. Дракони, монстри, які, за словами мого "брата", вийшли через мене... І ще, може, й ельфи?

— О Боже, — тихо прошепотіла я, — яке ще заклинання? Що ж це коїться?

Всі ці думки промайнули в голові, наче буря, але ще сильніше розбурхав мене шок. Моя свідомість ще не могла в це вірити. Я не могла бути тут. Це було неможливо. Моя серце забилося швидше від паніки.

Здається, я промовила останні слова вголос, адже він закотив очі, а потім скипів від незадоволення.

— Ти серйозно? — запитав він, з іронією в голосі. — На кону твоє життя, а тебе турбують кляті ельфи?

Я замовкла на мить, поки не зрозуміла, що, здається, він не бачить нічого дивного в тому, що магія існує. Що більше, він, здається, вже звик до цього всього.

— Ага, ельфи теж є, — підняла я брови, згадуючи старі книжки. — Тоді треба знайти хоч одного й полюбуватися перед смертю. Вони ж, здається, неймовірно гарні в описах. Може, хоч наостанок побачу щось красиве.

Він знову кинув на мене погляд, і на цей раз на його обличчі з’явилась здивована посмішка. Це була якась дивна, майже зневажлива посмішка, яка говорила мені, що я точно щось не так зрозуміла, але він не мав бажання пояснювати.

— Ну що ж, Олена, — сказав він, його голос став більш серйозним. — Вперед, на зустріч пригодам?

Я не могла більше заперечувати. Я могла б спробувати не тікати, а все пояснити тому страшному королю-дракону, але доведеться ховатися в цьому світі, де всі знають моє ім’я і мою долю? Якщо не можу втекти з цього дивногосвіту, з його магією та драконами, то єдине, що залишалося — це виживати.

Я повільно піднялася з ліжка, відчуваючи, як мої ноги втрачають рівновагу, а голова ще паморочиться від усіх подій. Мій "брат" вже стояв біля дверей, готовий повести мене далі. Я взяла себе в руки, швидко вдягнулася і пішла за ним, кожен крок у цьому світі виглядав як крок в невідомість, але іншого шляху не було.

Цей світ, ця магія, ці істоти — все було для мене новим і незвіданим, але що важливо — це був мій новий шлях.