2. Агатарія?

— Кляте дівчисько! Одні проблеми від тебе!

Гучний, незадоволений голос вирвав мене з темряви. Голова гуділа, а тіло здавалося важким, ніби мене затягли у трясовину. Я повільно розплющила очі й поморщилася від яскравого світла. Білі стіни, різкий запах трав і чогось гіркого, просторе приміщення… Лікарня?

Я спробувала сісти, але мене одразу притиснула до ліжка сильна рука. Я здивовано глянула на чоловіка, що стояв поруч. Високий, широкоплечий, з темним скуйовдженим волоссям. Його блакитні очі палали роздратуванням, але крізь нього пробивався… страх?

— Нарешті прокинулася, Агатаріє. Ти розумієш, що знову поставила під загрозу весь наш рід?! — гаркнув він, стискаючи кулаки.

Я кліпнула.

— Що?

Мене кинуло в холод. Агатарія? Це якась помилка. Я Олена!

— Не треба прикидатися, — пробурчав чоловік, стискаючи перенісся, ніби відчував головний біль. — Це вже навіть не смішно. Я думав, ти нарешті подорослішаєш, але ти все така ж безвідповідальна.

Я відчула, як у мене всередині наростає паніка. Серце билося швидше, а легені ніби відмовлялися приймати повітря.

— Вибачте… Ви мене з кимось плутаєте, — прошепотіла я.

Чоловік різко звів на мене погляд, у якому з’явилося щось схоже на шок.

— Ти що, знову забула?!

Я хотіла відповісти, але раптом відчула вагу на шиї. Опустила погляд і помітила кулон. Той самий кулон! Я машинально торкнулася його, і крізь пальці пробіг слабкий розряд електрики. Серце закалатало ще швидше.

— Цього не може бути… — прошепотіла я.

Це жарт. Це сон. Це…

— Чорт забирай, Агатаріє! — чоловік схопив мене за плечі, змушуючи подивитися йому в очі. — Скажи, що ти пам’ятаєш!

Я задихнулася.

— Я… Я не Агатарія, — видихнула нарешті. — Моє ім’я Олена.

Тиша.

Чоловік дивився на мене, ніби я сказала щось жахливе. Потім його пальці вп’ялися в мої руки ще сильніше.

— Прокляття, — прошипів він. — Це знову сталося…

Що?

Що сталося?

Я не знала, але точно розуміла одне: вибратися з цього кошмару буде непросто.

Моє дихання було уривчастим, думки металися в хаосі. Я оглянулася навколо: просторе приміщення, дерев’яні стіни, високі вікна, крізь які пробивалося сонячне світло. Ліжко, на якому я лежала, було застелене м’якими ковдрами, а поруч стояв стіл, заставлений флаконами з відварами та бинтами.

Так, це точно була лікарня. Але не та, до яких я звикла.

— Де я?.. — пробурмотіла я.

— У королівському лазареті, де ще, — буркнув чоловік, випускаючи мене. — І, як завжди, через тебе тут половина лікарів на вухах.

Королівський лазарет?!

Мій мозок відмовлявся це приймати.

— Ви… жартуєте, так? — нервово всміхнулася я, силкуючись не піддатися паніці. — Це якась гра? Пранк?

Чоловік лише важко зітхнув, ніби я сказала щось абсолютно безглузде.

— Пранк? — повторив він, ніби смакуючи це слово. — Знаєш, Агатаріє, я не знаю, що з тобою сталося цього разу, але ти мене лякаєш.

— Я НЕ Агатарія! — роздратовано вигукнула я. 

Він стиснув зуби, а потім повільно, ніби розмовляючи з малою дитиною, промовив:

— Останній раз, коли ти загубила пам’ять, знадобилося два тижні, щоб ти повернулася до тями. Але цього разу все гірше.

— Ви мене з кимось плутаєте, — відчайдушно повторила я. — Я Олена. Я… Я була в бібліотеці. Я читала книгу!

— Яку книгу? — насторожився чоловік.

Я запнулася.

— «Легенди древніх племен»…

Він здригнувся.

— Ти знайшла її… — прошепотів він.

Щось у його голосі змусило мене тремтіти.

— Що ви маєте на увазі?

Він не відповів. Просто пильно подивився на кулон у мене на шиї.

— Агатаріє… — його голос став майже м’яким. — Покажи мені свою руку.

Я розгублено простягнула долоню. Він узяв її, перевернув… і завмер.

— Каблучка, — сказав він тихо. — Вона все ще в тебе.

Я відсмикнула руку, раптом відчувши, що це вже не просто прикраса.

— Що зі мною сталося? — прошепотіла я.

Чоловік мовчав довгий час. А потім, зітхнувши, промовив:

— Якщо ти справді нічого не пам’ятаєш… доведеться розповісти тобі правду.

Я навіть не підозрювала, що ця правда змінить все моє життя.