Глава 7

Давид

Амелія виглядає чарівно. Вона буквально світиться з середини - я розумію, що причина її гарного настрою авжеж не я. Просто дівчина перенервувала і тепер, коли операція минула успішно, на неї накотило полегшення. 

Але Богдан не знає всіх тих нюансів. Тому просто вражено спостерігає за вимушеними жестам дівчини. І пожирає її поглядом.

- З вашою мамою щось сталось? - питає співчутливо, поки офіціантка підсовує Амелії меню.

- Сьогодні прооперували лівий клапан, - пояснює дівчина. - Я страшенно перенервувала. 

- Розумію. Нема нічого гіршого, ніж коли хворіють близькі люди, - продовжує мене дратувати партнер. І не пошлеш його. 

- Люба, - вклинююсь в цю бесіду. - Ти, напевно, голодна, я зроблю замовлення? - у відповідь на мою чемність і турботу отримую холодний погляд. 

- Якщо твоя ласка, - відповідає дівчина. 

Жестом кличу офіціантку і замовляю для Амелії стейк і салат. А ще келих червоного вина. 

Богдан продовжує про щось питати у Амелії, геть наплювавши на правила гарного тону. 

Потім нам приносять страви, і нарешті всі замовкають. Я спостерігаю, як старанно і акуратно моя супутниця їсть. І це навіть викликає замилування. Напевно бідолаха з самого обіду, коли я приніс їй сендвічі, більше нічого й не їла. Уперте дівчисько. 

- Ваш келих майже спорожнів, - бідкається Богдан. - Дозволите його обновити? - і тягне руку до пляшки вина.

- Не думаю, що моїй дівчині варто сьогодні напиватись, - замість Амельки відповідаю я.

- Що це ти розкомандувався, милий? - з посмішкою питає вона. І підсовує свій келих до Богдана. 

- Піклуюсь про твоє здоров'я, - відповідаю їй я. З відкритим несхваленням дивлюсь, як рубінова рідина ллється в келих. 

- Та розслабся, - це вже Богдан. - Від пари келихів нікому погано не стало. Так що ви розповідали про редакцію газети? 

- Відколи це тебе цікавить видавничий  бізнес? - бурчу я.

- З тих пір, як засоби масової інформації стали правити світом, - відповідає чоловік. - До речі, я подумую заснувати власну газету. Можливо Амелія порекомендує мені фахового редактора? 

- Він перед вами, - ще ширше усміхається дівчина. - Я саме звільнилась і розглядаю пропозиції.

- То ви дасте мені свій номер? - Богдан дістає телефон, і Амелія диктує йому свій номер.

- Люба! Можна тебе на хвилинку? - у мене здають нерви. Оце так сходив на вечерю! 

- Що сталось? - дівчина виходить з-за столу. 

- Скучив неймовірно, - відповідаю я. І кладу руку їй на талію, щоб розставити відразу всі крапки над “і”. Нехай партнер баче, хто власник цієї кралечки. А то не придумав нічого кращого, ніж підкочувати до неї свої яйця в моїй присутності! Я відчуваю, що вже на межі. Дратуюся, як лев у клітці. 

Тіло у Амелії тепле під тонкою тканиною сукні. Відчувати його пальцями нестерпно приємно. Хочеться непомітно змістити руку нижче, і помацати ще  і сідницю. Але звісно я цього не роблю. Лише мрію.

- Ти не будеш  у нього працювати! - впевнено заявляю я, як тільки ми відходимо на пристойну відстань і Богдан вже нас не чує.

- Чому? Я ж маю якось повернути тобі борг! - Амелія обурюється.

- Тому, Карамелько, що моя дівчина не мусить десь працювати. - шепочу я їй на вухо. - І гроші тобі не в борг були дані.

- Дава, припини! - вона обурюється, але я дивлюсь лиш на те, як виступають сироти на її ніжній шкірі. 

- Йому за сорок, у нього є дружина і двійко милих діточок…

- Тим краще! - фиркає вона. - Не буде до мене чіплятись.

- Він цілий вечір тільки це і робить.

- Ти сказився? - Амелія повертається до мене. Впирається своїми грудьми в мене. Від несподіванки я навіть втрачаю нитку розмови. Все тіло напружується як перед кидком. Важко ковтаю слину. Хочу стиснути це струнке тіло сильніше, припасти губами до її шиї, цілувати  і пестити тонку шкіру, так схожу на оксамит. Тим часом Амелія продовжує мене вичитувати: - Не було ніяких залицянь. Це була ввічлива розмова. За яку ти заплатив! 

- Це були загравання з моєю дівчиною, - обвиваю її стан руками. Поки не схаменулась від того, наскільки близько до мене стоїть і не втекла. 

- У тебе параноя! І припини мене мацати! Тим більше, що я не твоя дівчина! - її маленькі долоні впираються  в мої груди. Зрозуміла нарешті в якій пастці. 

- Карамелька, - я зазираю в її зелені очі. Там іскри і блискавки. Знову психує. - Це не прохання, а наказ. Ніякої роботи у Богдана.

- Ти! Тиран! Тиранище! - шипить дівчина, привертаючи до нас зайву увагу. Ми стоїмо в холі ресторану, тут не так багато відвідувачів. Але все одно влаштовувати сцену в мої плани не входить. Закриваю її рота найприємнішим способом. 

Цілую жорсткувато, так, щоб відразу втямила, хто тут головний. І припинила свої ігри зі мною. Кров у венах спалахує миттєво - наче хто плеснув бензину на жар. Зминаю м'які губи, шукаю язиком її язик, всотую в себе легкий стогін, що зривається в протесті. І збуджуюсь від її смаку, запаху, близькості тіла. Вона моя! Нехай лиш за гроші - але зараз ця дівчина належить мені. 

Амелія перестає пручатись. Її руки, що впираються в мене, стискаються в кулачки, зминають комір піджака, ніби в бажанні притягнути мене ближче. Поцілунок стає глибшим. Солодшим. Прямо зараз я мрію опинитись в своїй квартирі поруч з ліжком, щоб повалити туди Амелію, і пестити там до самого ранку. Я ще пам'ятаю, як солодко вона вміє стогнати. 

Але замість того доводиться опанувати себе. І відпустити Карамельку. 

- Сподіваюсь, ти все зрозуміла, - захрипшим голосом кажу я їй.

- Я зрозуміла, що ти будеш кидатись на мене немов голодний звір, щораз як я виказую свою думку! - втямивши, що її більше не утримують, Амелія швидким кроком повертається в головну залу, до нашого столу. Залпом випиває своє вино з келиха, і сідає на своє місце. 

Коли  я підходжу за нею слідом мене нагороджуєть таким поглядом, що якби вона володіла магією, то я б вже в горгулю перетворився.