Глава 6

Давид

За Амелією гучно гримнули двері. Я сидів трішки ошелешений цим сплеском емоцій. Брат і Ліля теж. 

- Ну ти і чмошник, - відклавши виделку видав нарешті Лев. 

- Це ще м'яко сказано, - піддакнула його дівчина. - Ти тільки налаштовуєш дівчину проти себе.

- Ви що не бачите, що вона творить?! - я обурився від всього серця. Приперлись до мене в квартиру, зіпсували мені романтичний вечір, ще і встають на сторону Амелії. 

- А що ти хотів? - філософськи запитав брат. - Щоб вона стелилась під тебе? 

- Щоб поводилась адекватно! 

- Агов! У дівчини купа проблем, їй до психолога треба, а ти..

- А я ці проблеми вирішую! Я заплатив за її компанію і привітність! - мене переповнювало роздратування. Як і будь-якого покупця, якого ошукали  в магазині. - А вона мої старання ні в що не ставить. 

- Не поводься, як ображений хлопчик, - не став мені співчувати Лавко. 

- З яких це ти пір став експертом в стосунках? - полум'я моєї злості радісно перекинулось з Амелії на брата. 

- З тих самих пір, як мене не прокляли через зраду, - самовдоволено відповів менший гімнюк. 

- У тебе ще все попереду! Маючи під боком справжню відьму - будь обережним, - сказав і відразу пошкодував. Ліля насправді нічого поганого не зробила. Але вона мовчки підтримувала Левка. Тож … 

Левко підвівся і пошпурив серветку. 

- Ходім, люба, - він протягнув руку дівчині. - Не збираюсь терпіти цього придурка. 

Ліля авжеж підвелась і з осудом подивилась на мене. Брязнули браслети на її запястку, коли вона подавала руку Левку. Вона стрельнула поглядом у мій бік. 

- Ми самі джерело своїх проблем, - туманно кинула на останок. - Шукай відповіді в своїй підсвідомості. Чим швидше ти примиришся з власними демонами, тим краще для тебе. Ставки зростають щодня.

- Розберусь без шарлатанів! - я просто мріяв, щоб мене залишили у спокої. Без повчань, осуду і дратівливих зауважень. 

Коли в квартирі нарешті запанувала тиша, я взяв собі склянку з бурбоном, і всівся на диван. Аналізував сьогоднішній день. Де я був не правим? Напевно, коли вимагав від Амелії одягнутись в ресторан і не поцікавився, чи є їй в що одягатись. Звісно, це моя груба помилка. Бачив же в яких умовах вона живе. Бачив, що у неї фінансові проблеми, але все одно надто квапився. 

Якщо їй ніколи ходити по магазинах, то варто подбати про її гардероб іншим чином. Написав своєму помічнику про необхідність завтра замовити цілу колекцію суконь і костюмів. Розмір Амелії я знав. Все решта - не важливо. Головне, щоб наступного разу не відкрутилась від оплаченої роботи. 

Вгамувавши таким чином свою совість і виправивши помилки, я став думати про завтра. Про важливу зустріч. Треба вмовити Амелію бути присутньою на цьому заході. Без неї, боюсь все піде шкереберть. 

Треба було виправляти грубість. Але для мене це було як наступити собі на горло. Я рідко перепрошував перед жінками. За виключенням своєї мами. Всі інші були не варті того, щоб я за ними бігав. 

А тепер треба було робити абсолютно незвичну для себе річ - їхати до Амелії і визнавати, що я дурень. Ситуація злила. Так само як і усвідомлення того, що я хочу побачити руду бестію, хочу її приручити. В час нашого першого знайомства вона була такою спокійною, такою покірною, що у мене в голові не вкладалось - як людина може так сильно змінитись за кілька тижнів? Хотілось розгадати цю загадку. Коли вона прокидалась? Тоді чи зараз? З якою метою? І чи можна повернути назад ту спокійну і нудну редакторку газети? Чи тепер щодня мені доведеться мати справу з істеричкою? 

Я хотів її підкорити. Зробити з дворової кішки покірну тваринку, яка буде муркотіти поруч зі мною. Це вже була справа принципа. І річ навіть не в проклятті. А  в тім, що Амелія кидала мені виклик. 

Дізнатись, в якій лікарні і відділенні дівчина було не важко. 

Прикупивши каву і сендвічі в найближчому кафе, я піднявся на потрібний поверх лікарні. ДІвчину я побачив відразу. Вона сиділа в холі на диванчику, і з нещасним виглядом дивилась на стіну. Здавалось, її дуже привабив візерунок тріщин у фарбі. Тільки стиснуті в замок руки і закушена губа виказували, що думками Амелія зараз не в цьому приміщенні. 

Стало її навіть шкода. 

- Привіт, - поставив пакет з покупками на журнальний столик поруч з дівчиною. - Давно так сидиш? 

- Дві години, - відповіла вона. 

Сьогодні на Амелії були прості джинси і футболка, з досить скромним декольте. Відсутність косметики і зібране у хвіст пшеничне волосся робили малу схожу на підлітка. Юну і беззахисну. Таку я її не бачив. 

- І що кажуть лікарі? - Амелія глянула на мене, як на дурника. Напевно, я таким дурником і був. Повільно, немов малій дитині вона пояснила: 

- Операція на серці - дуже складна річ. Вона може тривати і п'ять годин і дванадцять. Це ж не прищик видавити. Невже ти думаєш, що хірург бігатиме з операційної доповідати мені ситуацію? 

- Ні, я все розумію…

- Тоді що ти хочеш? Навіщо взагалі приїхав? 

- Я, - горло перехопило спазмом. Здавалось би прості слова, а вимовити їх було дуже складно. Довелось відкашлятись. - Я хотів перепросити за вчорашню поведінку.

- Правда? - дівчина глянула на мене в упор. Очі - немов два вира, потягнули мене в свою глибину. Я аж злякався цього відчуття неконтрольованого гіпнозу. Проте ані погляд відвести, ані навіть вдихнути не зміг. Щось відбувалось між нами в цю мить. Магічне, таке, що на руках волоски піднялись. - Я думала, ти почнеш вимагати вибачень від мене. 

- По правді, Карамелько, саме цього мені і хотілось, - сів навпроти неї. Мить чогось чарівного розсіялась, і я став почувати себе значно впевненіше. І правильно - не треба мені ніякої магії в житті. Ні магії, ні проклять. Досить просто підкорити руду бестію. Зараз з подивом зрозумів, що саме через свої вибачення я трішки наблизився до цієї мети. - Але я дорослий чоловік, і вмію визнавати свої помилки.