Глава 5

Давид

Я її купив! Саме така думка полонила мою голову, коли  я вийшов від Амелії. І пофігу, що ціна така велика. Якщо контракт з норвежцями вигорить, то  я зароблю набагато більше. 

А зараз треба організувати репетицію. Тож повернувшись в офіс, я наказав перерахувати дівчині гроші. У бухгалтера ледве інфаркт не трапився. 

- Ми не можемо це оформити! Я буду скаржитись! - кричала мені ця жіночка, коли почула про моє побажання. Довелось нагадувати, хто тут бос. 

- Перерахуєте, і мене не хвилює, як ви це проведете! - ледве не гримнув я. 

Мене дратувало, що через свою бюрократію підлегла відволікає мене від набагато приємніших думок. 

- Замовте мені столик в “Метрополі”, - наказав секретарю. 

І тільки, як все було готове, знову зателефонував Амелії. Тепер, коли вона мені належить і все оплачено можна не церемонитись. Відразу стало легше, що не обов'язково вдавати закоханого. Чисто ділові стосунки між босом та підлеглою мене цілком влаштовували. Я оплачую її час, вона вдає мою дівчину. І виконує при цьому мої забаганки. 

- Привіт, Карамелько, - бадьоро вітаюсь з дівчиною. - Сьогодні в сім заїду по тебе. 

- Навіщо? - питає вона. 

- Поїдемо вечеряти. Одягни щось червоне, - вже уявляв її в червоній сукні, яка звабиливо облягає вигини фігури. Маю ж я право задовольнити хоча б свої естетичні смаки.

- Добре, - коротко відповіла дівчина.

А мене сповнювало приємне передчуття. Сьогодні  я отримаю моральні компенсації і за свої невдачі, і за побиття букетом, і за воду, вилиту на мою сорочку. Сьогодні ця кішечка буде покірною і слухняною. Бо я так вирішив. Бо  я цього хочу. Бо  я можу собі це дозволити. 

- Куди такий щасливий милишся? - в прийомній мене перестрів Левко. - Невже знайшов собі бабку, яка відробила вроки? 

- Краще! - усміхнувся брату. - У мене ділова зістріч з тою, що…

- А, - губи брата розтягула всерозуміюча посмішка. - Не продовжуй. І без оо бачу, що ти втюрився по вуха.

- Не мели дурниць! - розмова мене почала дратувати. - Я не ти.

- Ну так. Забув, що з нас двох бездушний саме старший брат.

- Іди ти.

Я покинув придурка. І мій настрій відразу став покращуватись. І був він чудовий рівно до тієї миті, поки я не підкотив до паркану Амелії. Вона сиділа на порозі, ніби навмисно мене очікуючи. І навіть була одягнута в червоне… червону портьєру. 

- Ти знущаєшся? - я окинув поглядом це непорозуміння, обмотане навколо стану дівчини на манеру римської тоги. 

- Я виконує твоє побажання, - вона підвелась на ноги та повертілась навколо своєї осі. - Подобається? 

- Амеліє! Я хотів сукню…

- А маєш фіранку! - в очах дівчини блимнули блискавки. - Бо часу купувати сукні у мене не було, якщо ти не забув моя мама в лікарні, а під моєю опікою молодша сестра! А суконь твого рівня в моєму гардеробі просто так не валяється.

- Ти просто могла мені скзати, що у тебе немає в чім йти! - обурився цілком справедливо я. 

- А ми про “просто сказати” не домовлялись! - вона хмикнула. - Ти хотів мою компанію - ти її отримаєш. Про чемність, ввічливість чи люб'язність в нашому договорі мова не йшла. 

- Але це мало розумітись…

- Ким? Я ж попередила, що не не навчена мистецтву ескорту. Якщо треба ідеальна дівчина - звернись в агентство.

- Ні, - я похитав головою. - Мене все влаштовує, - хоче гратись, нехай грається. - Поїхали.

- Куди? - тепер Амелія збентежила не на жарт. Напевно вважала, що мене відлякає її екстравагантний костюм і я скасую похід в ресторан.

- Як я і казав - їсти. Не знаю, як ти, а я дуже голодний, - ковзнув поглядом по її фігурі, захованій в червоний балахон. І відчув, як кров пришвидшила біг. Здається, був я голодний не тільки в прямому сенсі. А у дівчини так мило виглядала ключиця з-під оксамиту портьєри, що мені мимоволі хотілось торкнутись її губами. 

Якусь мить Амелія вагалась. А потім гордо задерла голову і покрокувала до мого автомобіля. Я йшов слідом, дивився на те, як похитуються її стегна і усвідомлював, що в ресторан я її не повезу. Не вистачало ще наткнутися на якогось знайомого. Сама того не розуміючи, Карамелька заганла себе в пастку. Точніше в лігво звіра. 

- Сподіваюсь під цією халамидою  у тебе нічого немає? - поцікавився я, коли вона сіла на пасажирське сидіння. Тканина ковзнула по нозі і оголила стегно до середини. Що ж вибір наряду  цієї норовливиці мені подобався все більше. Я навіть не відмовив собі у задоволені торкнутись її коліна. 

Амелія спалахнула і натягнула тканину на ногу, намагаючись ретельніше сховати від мене своє тіло. Дарма. 

- У мене там є все, що потрібно, - відповіла вона. 

Я відволікся від розмови, щоб переадресувати замовлення з ресторану додому. 

- Куди ми їдемо? - поцікавилась через пару хвилин мала.

- До мене.

- Дава! Я на це не погоджувалась! 

- Карамелько, я не питаю! Ти взяла гроші - значить автоматично згодна складати мені компанію. Нічого похабного - просто вечеря…

- Припини називати мене Карамелькою! - різко змінила тему дівчина. 

- Мені це подобається, - заперечив я.

- Я теж можу тобі придумати солодке прізвисько! 

- Можеш. Ти ж філолог. Мені навіть приємно буде, Амелька-Карамелька.

- Он як? - вона на мить замовкла. - Давид… Давид.., - очевидно що ніяка рифма їй в голову не йшла. А  я вже усміхався в усі тридцять два. 

- Може казати на мене просто “солоденький”, - милостиво дозволив я.

- О ні! Я щось придумаю, - вона відвернулась до вікна. 

- Ходімо, подумаєш під час їжі.

Я припаркувався, і навіть відчинив перед нею дверцята. Не те, щоб був такий галантний - але мені вже надто подобалось дивитись на її ноги під час того, як Амелія вилазила з машини. В горлі стало сухо від одного погляду на її гладеньку шкіру. Все ж не дарма вона мене зачепила в день нашого знайомства. Я все ще її хотів. Тим більше зараз, коли вона так вперто грає недоторку. Це лише більше розпалює апетит. Та нічого  у нас попереду цілий вечір, можливо і в ній спалахне іскра, особливо після келиха другого.