Глава 4

Давид

З нерозумінням дивлюсь на пляму на сорочці. Що ж, прокляття воно таке. Зараз перед партнерами буду сидіти як чмо якесь. Зрештою вже треба звикати до цих дрібних і не дуже невдач. 

- У вас щось сталось? - до мене підійшов чоловік з бейджем адміністратора. 

- Серветки! - Амелі вистрибнула, як чортик з табакерки. І менеджер закладу перемкнув свою увагу на неї. 

- Це наша новенька,  ми дуже перепрошуємо, пане, - грізний, майже розлючений погляд  в бік Амелії. Ну куди її в офіціанти? Очі вже налилися сльозами, руки тремтять. - А з вами, як там вас, ми ще поговоримо!

- Стривайте! - зупиняю його. По-перше, мені треба з Амелькою миритись, а не налаштовувати її ще більше проти себе. По-друге, мені фізично неприємно, як подібні вискочки відігрують великих босів і знущаються над персоналом. - Ця дівчина ні в чім не винна. Вона просто принесла мені серветки, бо я був незграбним.

- А ну раз так, - менеджер кивнув. - Перепрошую, мені треба працювати.

Я забираю серветки в Амелії. І сам витираю пляму. 

- Проведеш мене у вбиральню? - питаю у дівчини. - Не знаю, що тут і до чого…

- Думаєш, я знаю? - вона знову випустила свої голки. Схожа на малого розлюченого їжака - більше смішно, ніж страшно. 

- То навіщо начепила цю форму? - питаю. Відмічаю, що біла блузочка їй до лиця. Я б не відмовився від такої рольової гри. 

- Не твоя справа! - дівчина не дуже впевнено веде мене до вбиральні. 

- Припини, - все ще намагаюсь загладити суперечку. - Ну ми ж дорослі люди, давай говорити щиро. Як є. Що  у тебе сталось? 

Вона все ще роздратована. Я не витримую. Втягую Амелію до вбиральні і замикаю ту на замок. 

- Ти що?.., - спираю долоні обабіч її талії. Нависаю. В ніс вдаряється запах її тіла. Чистоти  і персиків. Вона зовсім не пахне парфумами чи шампунями. Це аромат її тіла. Звабливо-свіжий, так що навіть виникає бажання лизнути смужку шкіри у вирізі блузи, аби дізнатись, яка вона на смак. Хоча, я і так знаю. Непрохано пригадую, що ми зовсім недавно були дуже близькими. І наша близькість - чи не єдине, що мені дуже подобалось. 

Схилитись до дівчини ближче не вдається - вона впирає свої маленькі ручки мені в груди. І ображено сопе. 

- Карамелько-Амелько, завтра звіт про твоє життя буде лежати на моєму столі, тому я і так все дізнаюсь, - схиляю голову до її вуха, щоб говорити тихіше. З задоволенням відмічаю, як на її тонкій шкірі виступають сироти. Навіть на мить загубив тему розмови. 

- Мене звільнили! - відповідає нарешті дівчина. - А тепер забери свої лапи і… своє тіло від мене! Мені треба заробляти якось гроші! 

- Знімай цей фартух і йди до мене за стіл! - пропоную я. - Я заплачу за компанію вдвічі більше, ніж цей жлоб менеджер.

- Ти мене за екскортиницю маєш? - вона кволо штовхає мене в груди. - Знайди собі іншу дівку для розваг!

- Амелю, я хочу лиш допомогти! - моє терпіння підігріте збудженням від близькості її тіла катастрофічно швидко закінчується. - Але бачу ти ще і горда як…як…

- Слів забракло? - вона єхидно посміхається. - Як бачиш бути філологом іноді корисно - я принаймні за словом в кишеню не лізу. А тепер відвали! 

- Гей! Я тебе врятував від менеджера!

- Як шляхетно нагадувати мені про це! 

- За тобою борг, - торкаюсь пальцем вибитого з тугої гульки маленького пасма волосся. - Хочу твій поцілунок на удачу, - сам не знаю, що верзу. Але поцілунок справді хочу. Майже забув який смак її вуста. Але мені здається, що вони дуже солодкі. Як карамель. 

- Дава! - підвищує голос маленька бестія. - Ти мене бісиш! Які поцілунки? 

- Такі! - хутко торкаюсь її губ своїми. По тілу ніби пробігається розряд електрики. Закоротило мене. Не пам'ятаю, щоб між нами були такі іскри раніше. Ті попередні рази я сприймав її як належне. І м'які, немов пелюстки троянд губи аніскільки мене не п'янили. Очевидно, що заборонений плід - найпривабливіший. Тому зараз захотілось більше меду з її губ. І щоб руки розпустити. Сіднички зім'яти, за талію ухопити, притиснути до себе ближче. Але Амелія відвертається.

А  я більше не тисну - в руках я себе тримати вмію. Завтра знайду вихід як її приборкати. Зараз треба заспокоїти несподівано шалений пульс. Їй богу, немов у шкільні роки повернувся. 

ДІвчина тікає, більше мною не стримана. А я неквапливо відтираю пляму з сорочки. 

Виходжу до компаньйонів за стіл. Там несподівано більше людей. До нас приєднався один із знайомих мого товариша. Слово за слово і про Амелію я навіть встигаю забути. Бо проста вечеря перетворюється в цікаві перемовини, і новий знайомий сам пропонує співпрацю. Тільки потиснувши руки і домовившись про зустріч, мене осяює думка! Поцілунок Амелії справді був на удачу! 

Ліля мала рацію! Присутність дівчини дійсно повертає мені діловий успіх! Окрилений маленьким успіхом, я розумію, що маю більше часу проводити з Амелією. Тим більше, що на кону новий контракт з норвежцями. Вони мають приїхати до нас через тиждень. І якщо Амелії не буде поруч ризик того, що я провалю угоду дуже високий. 

До чого марновірним я став! 

Але  і ризикувати  я не можу. Зранку ретельно ознайомлююсь із зібраною на мою колишню Карамельку інформацією. Мати в лікарні, батьки розійшлись.

не дивно, що Амелія така нервова. Все навалилось на бідолаху. 

Цього разу я не купую їй квіти. Отримати по обличчю навіть ромашками, як радила її мала сестра я теж не хочу. Купив шоколад - солодке знімає стрес. Ось, буду уважним. І Героєм-рятівником, який вирішить всі її проблеми. 

Амелія

Зранку відправила Кіру до школи, а сама  взялася до домашніх справ. Слід прибрати в будинку і на клумбі, закинути одяг у пральну машинку, а ще зготувати щось смачненьке. Якби мама побачила, який я безлад розвела, вона б знову знепритомніла. А проте з цими нервами в мене не було бажання ні до чого. Буквально не було сил.