Глава 2

Давид

Не такої зустрічі  я очікував. Ми ж ніби чудового проводили час з Амелією. Чого вона збісилась? А ну точно. Це ж вона мене і прокляла. Проте зараз, стоячи на порозі її квартири, я вже сумнівався і у своїй адекватності, і у правильності того, що відбувається. 

Як з нею говорити, коли вона  в такому стані? 

- Ти чого? - питаю свою колишню. Ну як колишню - ми зустрічались кілька разів.

Це були не тривалі стосунки. Радше інтрижка, щоб скоротати час. Амелія була правильною до зубного скреготу. Так, що оскомина набивалась через день спілкування. Я люблю, щоб дівчина була запальничкою, пустотливою та з вогником. А Амелія, окрім незвичного імені, не мала нічого цікавого в собі. Редактока якогось посереднього журналу чи газети - типова заучка-філологиня. Все з своїми мертвими класиками носилась. А я на память, окрім “Заповіту”, більше нічого не знаю,  та ж “як умру, то поховайте” не дуже підходить для романтичного побачення. 

І про стосунки у неї теж були дуже “правильні” уявлення. Щоб все було, як в мами з татом. Кохання до пенсії, триматись за ручки, приносити одне одному чай, дача за містом з клумбою  і малиною, собака і трійко дітей. 

На даний момент я себе вважаю затятим холостяком, і всі ці сімейні цінності не вписуються  в мою концепцію життя. Адже більшість свого часу я присвячую сімейному бізнесу. Я ж батькова надія, на відміну від мого молодшого брата, до якого вимоги не такі високі. В перервах між справами я іноді розважаюсь з якоюсь красунею. 

Вже не пригадаю, де я познайомився з Амелією. Здається, на виставці молодого художника, куди мене потаскав партнер, який до всього колекціонував предмети мистецтва. Де б ще окрім бібліотеки чи виставки бути такій правильні дівчині як Амелія? Але серед мазні так званого “таланту” вона вирізнялася, немов сирена серед хвиль. Медово-мідне волосся так і приковувало до себе погляд, я і не встояв. 

- Якого біса ти забув в моєму домі? - грізно запитує дівчина, перетворивши розкішний флористичний витвір на обдертий віник. 

- У тебе перекис є? - питаю я. 

- Що? Ти геть здурів? - вона кліпає довгими віями. Тільки тут помічаю, що дівчина змарніла. Під очима темні кола, волосся втратило свій золотавий блиск, і сама вона ніби схудла. А, отже, дуже болісно переживала те, що я її кинув. Чорт, таки справді могла навести на мене прокляття. Укол провини пронизав серце і залишив неприємний осад десь  в області шлунку. Я справді повівся по свинячому з нею. Треба було хоч якийсь подарунок на розставання їй подарувати.  Згладити цю ситуацію. Підсолодити пігулку. 

Амелія взагалі виглядала як покинуте кошеня. Таке ж нещасне, з великими очима, повними сліз. Хотілось приголубити її і обігріти. От цього тільки й не вистачало. 

- Ти роздряпала мені щоку, - я вказую пальцем на місце, де пульсує біль. - Оброби, як твоя ласка. 

- А це, - вона зітхає. - Вибач. Нерви здали. 

Дівчина посувається, дозволяючи пройти в квартиру. Там розкидані дитячі речі, що трішки не вписується в картинку “правильної Амелії”. Я думав, у неї навіть шкарпетки в шафі під лінієчку розкладені. 

- Я хотів перепросити, - кажу, поки вона шукає в шафці ліки. - За те, що зник…

- Сядь! - гаркає на мене. Сідаю на стільчик біля столу на кухні. Амелія розкладає вату і антисептик. Я слідкую за її тонкими пальчиками. Витончені. Красиві. Вона і сама тонка, і ніжна вся. Як весняна квітка шафрану. От тільки не в моєму смаку. Хіба я винен, що мені не вистачило вогню в наших стосунках? Це і озвучую:

- Карамелько, ти дуже хороша, правда. І красуня. І розумниця, - вона зиркає з-під лобу геть не радісно на ці слова. - Але я був вимушений з тобою розлучитись. Між нами не було іскри…Ауч! - здригаюсь, коли подряпини торкається ватка. Там не перекис, а спирт! Впевнений вона умисно це зробила, щоб подивитись на мої страждання. 

- То чого тоді приперся? - питає, кидаючи вату, і геть не ніжно заліплюючи подряпину пластирем. 

- Моє життя пішло псу під хвіст, розумієш? Контракти зриваються, фірма несе збитки, ми взагалі можемо стати банкротами в найближчій перспективі, якщо так піде і далі, - ну, є ж у неї серце, може вона зрозуміти, що таке справжні проблеми? - У мене все валиться з рук…

- Я тут до чого, Давиде?

- Я бачу, як ти важко переживаєш нашу розлуку, - намагаюсь бути терплячим. - Але, Карамелько, тобі треба жити далі. У тебе ще все життя попереду. Тобі треба вийти з цього стану…

- Що ти верзеш? Що ти про себе таке надумав? Ти думаєш, ти пуп землі? Увесь світ обертається навколо тебе, придуркуватого багатія? Що ти взагалі знаєш про життя, коли за тебе все вирішують твої гроші,  а люди для тебе не більше ніж шахи на дошці?! - її голос переходить на крик. Груди важко здіймаються, щоки червоніють, очі метають блискавки. А вона виявляється може бути дуже привабливою. В цю мить мені хочеться згребти її в оберемок і поцілувати соковиті вуста. 

- Амеліє,  я тебе дуже прошу, просто пробач мене і зніми прокляття, - перебиваю її, хапаючи за руку. Тягну до себе на коліна. Вона пручається, б'є ліктем під ребра. 

- Та ти хворий, Дава! - шипить дівчина. - Забирайся геть з мого будинку, поки я не викликала поліцію! 

- Амелю, я не здамся. Ти мене прокляла, і ми маємо вирішити цю проблему! 

- У тебе одна проблема - з головою! - вона відступає в коридор з тісної кухні. - А у мене проблем і без тебе вистачає. Пішов геть!

Розумію, що якщо буду тиснути на дівчину, то тільки гірше зроблю. Треба її приручити поступово, якщо вже з наскоку не вийшло. Я б на її місці реагував так само. Я і сам відчуваю себе психом. Але та воно все і є, і прокляття - цілком реальне. У мене сиплеться бізнес. Клієнти тікають, партнери в останню мить відмовляються укладати контракти, навіть вдома техніка виходить з ладу. 

Братова нова пасія - таралогиня Ліля ніби в жарт наворожила мені, що справа в порушених енергетичних потоках. Я посміявся над її марновірством. Але сумнів десь засів.