Частина 18

Таяна

Я так само стою до нього спиною, поки чоловік повільно огинає мене і стає навпроти.

На моє здивування Роберт має абсолютно звичайний вигляд. Не знаю, чого очікувала побачити, але думала, що якщо він постане переді мною монстром, з казок, мені буде простіше з ним покінчити.

Але переді мною стоїть звичайний чоловік. Чоловік, який убив сотню, а може ще більше невинних людей. Його волосся з боків уже схопила сивина. Але обличчя його все таке ж гарне, на ньому майже немає зморшок. Вони зовсім не схожі з Меріан. Якщо її риси чіткіші й навіть трохи різкіші, у її брата вони м'які й привабливі. На зріст він ненабагато вищий за мене, а чорний кафтан щільно облягає його худорляве тіло. Очі темно-коричневого кольору, майже чорні. На обличчі застигла легка усмішка. Швидко оглянувши його, помічаю, що при ньому немає зброї. Адже він може вбивати своїми руками.

— Я чекав на тебе.

Я не встигаю нічого йому відповісти, як праворуч виходить Джошуа. Значить вони заодно? І щойно я повертаюся назад до Роберта, він підходить до мене впритул, а тілом наче проходить блискавка. В очах різко темніє і далі тільки порожнеча.

***

Щойно відкриваю очі, з мене виривається болісний стогін. Усе тіло ломить, а коли я спробувала поворухнутися, то зрозуміла, що прив'язана. Прив'язана до дерева.

В очах ще все пливе, і я тільки бачу дві розмиті фігури. Через кілька секунд картинка стає чіткішою, і тепер я можу їх розрізняти. Це Джошуа і Роберт. І вони про щось сперечаються. Ось тільки у вухах досі гуде, тому до мене доходять лише уривки.

—... обіцяв... — це голос Джошуа.

— Не заважай мені, хлопчику... повернув...

— Але...

—... не обіцяв... живою.

Коли я знову спробувала поворухнутися, тілом пройшлася хвиля болю. Мотузки сильно стискали моє тіло, і, судячи з того, що на шкірі вже почали з'являтися рани, непритомною я була довго. Але з мене знову виривається стогін, і голоси затихають.

Поруч зі мною тут же з'являється Джошуа. Його обличчя тепер не виглядає таким впевненим і нахабним, яким він був, коли говорив зі мною в саду. Тепер на його обличчі читався страх.

— Сестричка... — він жалібно пробурмотів ще щось, і оглянув мене, але не поспішав розв'язувати. — Усе буде добре. Ми скоро знову будемо разом.

— Тоді розв'яжи мене, — як могла, нехтуючи болем від того, як мотузки ще сильніше впиваються мені в шкіру, я нахилилася до нього ближче й проговорила так, щоб тільки він зміг мене почути.

Я уважно стежила за виразом його обличчя. Його очі металися то вправо, то вліво. А потім він щоразу повертав погляд на мене. Хлопець був схожий на загнаного звірка. Видно було, що він щосили бореться сам із собою.

Перед очима одразу ж спливла картина, як його маленького уволакували величезні чоловічі руки. І зараз дивлячись на нього, мені навіть страшно уявити, що він пережив. Можливо, той хлопчик, якого я зустріла в дитинстві, безслідно зник. Але я можу спробувати, можу намагатися його повернути.

Але потім Джошуа різко відскочив від мене, ніби від вогню, і почав у страху хитати головою.

— Ні, ні, ні, ні, — у його погляді одразу щось змінюється, і замість жалю там з'явився холод і байдужість. — Ми ще не закінчили.

Але потім його погляд упав на мої руки і передпліччя, де вже потекла невелика цівка крові, і його погляд знову змінився.

— Коли все закінчиться, ми поїдемо. І будемо тільки ти і я. Як у дитинстві, — він почав посміхатися, але я бачила, що він більше говорить це собі, ніж мені.

Джошуа акуратно підчіплює один із локонів, що вибився з коси, і заправляє мені за вухо. На його обличчі з'являється тепла усмішка, і мені починає здаватися, що він перебуває не тут, а десь у своєму власному світі.

Нашу розмову перервав дикий, майже тваринний сміх Роберта.

— Як чудово, — він прикладає долоні до грудей, і вибухає ще більшим сміхом. — Це справді чудово, що ти віриш, що зможеш піти звідси разом із дівчиськом.

— Ти обіцяв! — Голос хлопця зривається. Його починає трясти чи то від злості, чи то від страху.

— Я сказав, що допоможу тобі знайти її. Але я ніколи не обіцяв повернути її тобі, — він на секунду задумався, а потім його посмішка стала ще ширшою. — Живою.

Джошуа падає на землю, хапаючись за голову. Він починає хитатися взад вперед, при цьому щось бурмочучи собі під ніс. А потім затихає.

— Ти казав, що ми сім'я. Що я тобі потрібен, — його голос звучить напрочуд спокійно, але з колін він так і не піднімається.

— Я не брехав тобі, мій хлопчику, — Роберт повільно підходить до нього й опускається на одне коліно. — Я ніколи не брешу.

На останній фразі, його голос пролунав настільки низько і жорстко, що навіть мені стало не по собі. І весь цей час я намагалася хоч трохи послабити мотузки, і при цьому я повинна була стежити за рухами Роберта. Однак я тільки робила собі болючіше, а мотузки як зв'язували мене туго, так і продовжують.

Так, що за чорт?! Звичайні мотузки вже давно б ослабли від моїх спроб, але не ці.

— Ти й справді, був мені потрібен, — Джошуа вперше підняв голову і подивився на чоловіка. Навіть звідси я могла бачити, з якою надією він дивиться на нього. У його очах стільки вірності та відчаю, він дивиться на Роберта, немов той якесь божество. — Але більше ні.

І на останніх словах, помічаю, як починає світитися його рука, і він одним легким рухом встромляє руку в груди хлопця і одним легким жестом вириває його серце.

Навколо стає так тихо, немов увесь світ зупинився. Мені навіть здається, що і вітер перестав дути і гойдати гілки ялинок. На моїх очах Джошуа, немов лялька, падає замертво на землю. На його обличчі застиг вираз страху упереміш із болем.

— Ні... — хрипло видихаю я.

Кожен подих дається мені з болем, Роберт щось говорить, стоячи над бездиханним тілом хлопця, але я нічого не чую. Я не можу відвести погляд від його тіла. Хочу сподіватися на те, що все це мені просто здається, що все не по-справжньому, що Джошуа зараз встане, як ні в чому не бувало і назве мене "сестричкою". Але він не піднімається.