Частина 17

Таяна

Ногам жахливо холодно, немов я стою на морозній прозяблій землі. Тіло тремтить чи то від холоду, чи то від страху. Повільно розплющую очі, озираюся навколо, і мене охоплює паніка.

Дерево з причудливими вигнутими гілками, що так лякали мене в дитинстві, а під ним лежить маленька дівчинка в крові.

Хочу підійди до неї і допомогти, але не можу зрушити з місця. Мене немов скували ланцюгами, але оглянувши себе, не бачу нічого.

Знову піднімаю очі, і тепер чітко усвідомлюю, де я і хто лежить переді мною.

Це я. Це те місце.

День, коли я ледь не померла, день, коли я втратила свою матір, яка нестримно бореться, щоб спалити мої руки і позбавити від прокляття. День, який мало не зламав мене.

У голові проноситься жахливий, скоріше тваринний крик матері. Її тримають кілька чоловіків. І ця картина настільки безглузда, що мені навіть хочеться сміятися. Мою тендітну, до кісток змарнілу матір, намагаються втримати четверо міцних чоловіків. 

Ось тільки тепер я можу чітко побачити, що це були не просто чоловіки, це був спеціальний загін, званий "Рятівники". Саме вони давним-давно були створені королем, для вилову таких, як я.

Білосніжна накидка, поверх чорних обладунків, на якій красується чаша терезів, вишита чорними нитками, як знак правосуддя — прапор Делеса.

Чоловіки повалили мою маму на землю, боляче приклавши її обличчям до землі. І ось тепер я можу чітко розчути, що ж вона кричала.

— Це я! Це я! — З неї вириваються нелюдські звуки, а потім вона починає сміятися.

Один із "Рятівників" грізно наказав решті підняти її і відвести на їхній корабель. Наостанок, він лише з жалістю глянув на моє тіло, яке нерухомо лежало біля величезного самотнього дерева. Швидше за все, він подумав, що я вже нежилець. Видихнувши і кинувши на мене ще один гидливий погляд, чоловік швидко відвертається і прямує за своїми товаришами.

Вона мене захищала!

Відкриваю рота, але не чую ні звуку, лише хрипкий стогін. Хребтом пробігає тремтіння, коли я бачу, як наді мною схиляється бабуся. На обличчі її застиг непідробний жах, а на очах, що завжди сяяли яскраво і впевнено, навертаються сльози. Я вперше бачила її настільки пригніченою. Настільки зломленою.

Картина, що постала переді мною, розриває мене зсередини. По щоках уже ллються сльози, а я тільки й можу, що в мовчанні відчиняти й зачиняти рот. Мені боляче не за себе, мені боляче за мою сім'ю. Адже рани на моїх руках, що я отримала, невдовзі загоїлися, проте рани, залишені на серці не зцілити ніколи. Тоді я нічого не могла вдіяти, щоб захистити свою сім'ю, але тепер я маю силу, і я зроблю все, щоб не повторити тих самих помилок.

Захід того дня був забарвлений у до цього небачений мною червоний колір.

Починаю потроху віддалятися, хоча я, як і раніше, стою на місці. Картинка стає все меншою і меншою, поки не перетворюється на маленьку крапку, а потім і зовсім зникає, залишаючи за собою лише пітьму.

Це не кінець.

Спогад тьмяніє і через секунду повністю зникає. Тепер я не бачу нічого. Абсолютно нічого.

Піднімаю руки і підношу їх якомога ближче до обличчя, але все одно нічого не можу розгледіти. За відчуттями я стою на мокрій холодній підлозі. Тілом проходить дрібне тремтіння.

Але тут на руці я відчуваю чийсь дотик. Хочу відсмикнути руку, але знову не можу поворухнутися.

Тіло щось обволікає, немов змія, і я відчуваю, що я в пастці.

— Ти останній інгредієнт.

Від цього голосу по спині пробігає холодок.

Роберте.

— Я скоро прийду по тебе.

Я ніколи його не бачила, а вже тим паче, ніколи не чула його голосу, проте зараз я впевнена, що це він.

— Перша...

Невидимі ланцюги починають стискати моє тіло, так сильно, що я починаю кричати від болю.

Я схоплююся з ліжка, жадібно хапаючи повітря. Мене всю трясе, і я гарячково починаю оглядати своє тіло, і коли переконуюся, що на мені немає ніяких ланцюгів, полегшено видихаю.

Роберт.

Я його останній інгредієнт. Але для чого? І що взагалі це означає?

Перша...

Чому він згадав її? Вона якось пов'язана зі мною? Ні, це неможливо. Це маячня.

Я так і залишилася сидіти на ліжку і жадібно хапати ротом повітря. Мене трясе від нещодавно побаченої картини, від почуття безпорадності, що я там відчула. Але в моїй голові застрягла тільки одна фраза:

"Я скоро прийду по тебе."

Зараз, сидячи тут на самоті, починаю сумніватися в тому, що нам взагалі вдасться відшукати Роберта.

Тому що він сам мене знайде.

Це твердження виникло саме, але воно вже пускало в мені своє коріння, міцно закріплюючись у свідомості. Або він уже знайшов мене.

Потім я згадала Ізаю, в момент, коли він вийшов уперед, захищаючи мене від Джошуа, коли сам ледве стояв на ногах через отруєння.

Через мене. Якби не я, він би не постраждав.

Знаю, що подібні думки вбивають і руйнують тебе зсередини подібно до отрути, але нічого не можу із собою вдіяти. Ці люди стали мені сім'єю, вірними друзями, готовими віддати за мене своє життя. І зі свого боку я знаю, що зроблю для них те саме, навіть ні секунди не сумніваючись.

У голові проносяться картинки щасливих і усміхнених друзів.

Ні, ні, ні, ні. Цього разу я не дозволю своїй родині страждати.

Сон уже давно полишив мене, тож швидко підхоплюся з ліжка, і йду в бік скрині з одягом. До світанку ще є трохи часу. У кімнаті темно, хоч око виколи, тому майже навпомацки знаходжу скриню, і так само дістаю звідти одяг.

Вивуджую чорну сорочку, яка, за відчуттями, була явно більшою і більше нагадувала чоловічу. Але мене зараз мало хвилює мій зовнішній вигляд, і я швидким рухом одягаю і застібаю її, залишаючи верхні ґудзики недоторканими. Так само тихо вдягаю чорні штани, в яких була сьогодні, і заплітаю волосся у вільну косу. І до цього моменту я й не помічала, наскільки сильно воно відросло і тепер коса дістає мені майже до попереку.