Частина 16

Таяна

— Ще раз, — спокійним і навіть якимось нудьгуючим голосом повторює Ізая.

Цю фразу я чую вже всьоме. І якщо ви подумали, що бігаю я колами, то ви дуже помиляєтеся. Цей нелюд змусив мене збігати і підніматися невеликою гіркою, яка тільки такою здається, якщо йти по ній спокійним кроком. А ось коли ти піднімаєшся по ній уже всьоме, вона здається тобі найбільшою горою, яка тільки може існувати на цій землі.

Як виявилося, місце, де мене ховають, розташоване на невеликому підвищенні. Однак уся територія півколом оточена лісом. Що створює непогану живу огорожу від цікавих очей. Бо якщо просто проходити повз, можна навіть не помітити кілька самотніх будиночків, адже до них навіть дорога не веде. Вона закінчується, щойно починається ліс.

Коли я, з божою поміччю, майже доповзаю до місця, де стоїть Ізая, розслаблено притулившись до дерева, з гучним стогоном згинаюся навпіл, і спираюся руками об коліна. Все-таки довга відсутність тренувань дається взнаки. На що хлопець лише легенько плескає мене по плечу, подаючи воду.

— Чудово. З розминкою покінчили.

— Розминкою?! — Майже вигукую я, на що Ізая лише хитро посміхається.

З мене лише виривається черговий стогін, а хлопець звідкись із-за кущів дістає два дерев'яні мечі, такі самі, які я використовувала на нашому тренуванні з Аланом у палаці.

На секунду я повернулася в ті дні, коли мені не потрібно було ховатися і боятися кожного шороху, не потрібно було щодня переживати за своїх друзів. Коли я могла вперше за дуже довгий час дозволити собі бути щасливою. З думок мене вириває дзвінкий голос друга.

— Ти начебто в рукопашній набагато краще, ніж із холодною зброєю. Тому сьогодні зробимо акцент на вмінні поводитися з чимось окрім твоїх кулаків, — голос Ізаї жорсткий, суворий, і тепер я розумію, чому всі ті новобранці, попри свою втому, все одно виконували кожне його завдання. Від такого тону вся моя колишня сміливість одразу ж випарувалася.

Ізая різко кидає мені один з мечів, а я ледве вивернувшись, так щоб ця штуковина не прилетіла мені в голову, ловлю його руками. Якщо чесно, то мені завжди було простіше поводитися з невеликим кинджалом, а то й зовсім без нього. Довгі мечі мені радше заважали. Я не маленького зросту, тому не вирізняюся особливою швидкістю для вкорочених клинків, але й довгі дворучні мечі для мене не зручні.

Кілька разів кручу меч у руках, розігріваючи зап'ястя. Ізая має серйозний вигляд, у його погляді немає й натяку на ту розслабленість чи безтурботність, коли я бігала як вжалена з гори й назад. Навпаки — він став більш серйозним і навіть трохи замисленим. Невже він сприймає мене всерйоз? Це ж смішно.

Але не встигаю я й рота відкрити, щоб вимовити якийсь жарт у бік друга, як він зривається з місця, і за долю секунди скорочує відстань між нами і заносить меч. Я ледве встигаю заблокувати його удар, проте по всьому тілу одразу проходить різкий біль. Я відступаю назад і роблю кілька швидких випадів, але хлопець спритно їх відбиває, і мені навіть здається, що для цього він не докладає жодних зусиль. Але ось його удари я намагаюся більше не блокувати, а тільки ухилятися. Після двадцяти хвилин таких ось наздоганялок, я відчуваю, що сили мої закінчуються. І тепер розумію, що, найімовірніше, хлопець цього і домагався. Очі вже застилає піт, який ллється з мене, немов водоспад. Але я продовжую тримати впевнену поставу. Я не збираюся відступати.

— Що таке, полин? — Губа друга злегка тремтить від того, наскільки сильно йому хочеться розсміятися. І тепер я починаю злитися на те, як він може так спокійно розмовляти зі мною під час бою. — Невже втомилася? Якщо хочеш, ми можемо зробити перерву.

Ось тільки його пропозиція це абсолютно точно не турбота про моє самопочуття. Він робить це спеціально, щоб розлютити мене.

Після невеликої паузи в кілька секунд, першим знову нападає Ізая. Тільки тепер, замість того щоб відступити вліво, я опускаюся вниз і роблю йому підсічку. Хлопець явно не очікував такого, тому втрачає на секунду рівновагу, але тут же підставляє руку і знову повертається на ноги. Але удар виявився досить сильним, щоб змусити Ізаю злегка поморщитися. Злегка.

— Упс. Не догледів, — висміюючись в усмішці, хлопець кілька разів перекидає меч з однієї руки в іншу.

Я тим часом, не даючи йому зорієнтуватися, наношу кілька ударів поспіль. І коли я подумала, що хлопець трохи розгубився, як Ізая робить обманний маневр, і з усієї сили б'є по дерев'яному мечу, через що той вискакує у мене з рук. Я лише встигаю подивитися, куди він полетів, коли переді мною встає вигляд меча мого супротивника.

Ми стоїмо так ще хвилину, переводячи подих. Хоч Ізая і мав набагато кращий вигляд, ніж я, але все ж трохи попотіти йому довелося. І від цього в мені прокидається невелика гордість за себе.

— Погано, евкаліпт. Погано, — Ізая хитає головою. — Якби я використав повну силу, і ми б були на полі бою, ти вже на першій секунді була б мертва.

Що?! Так він ще й не на повну силу зі мною бився?!

Я лише неголосно вилаялася, і зі стогоном завалилася на землю. Мені було плювати, що тепер моє волосся буде повністю в піску, як і весь мій одяг. У мене не було сил, навіть відповідати другу.

Ізая неспішно склав нашу тренувальну зброю, і присів поруч, склавши ноги в позі лотоса. Ніхто не наважувався порушити тишу. Я відчувала, що друг хоче мені щось сказати, і це щось дуже важливе для нього, тому не кваплю і не тисну на нього.

— Вибач... — голос Ізаї хрипкий, і більше схожий на голос п'янкого старого, ніж молодого хлопця.

Я підняла брови в питальному жесті, але хлопець не повертається до мене. Його голова повільно опускається і навіть так, можу відчути, як йому важко.

— Знаю, що ти зараз скажеш, — друг робить невелику паузу. — Що це не моя вина, що я нічого не міг зробити...

І до мене починає доходити, про що йдеться. Джошуа.

Так, я й справді хочу сказати, що це не його провина, і я анітрохи не звинувачую його, однак я лише мовчки продовжую дивитися на друга.