Частина 14

Таяна

Вранці я прокидаюся з важкою головою. У кімнаті порожньо, і мені вже починає здаватися, що сьогодні вночі мені лише привидівся Алан. Однак сон, що я бачила, дуже чітко відбився в моїй пам'яті. Це ж був сон?  Але все було настільки реальним. Я відчувала все так, ніби це було по-справжньому. Але як би я не старалася, я не можу пригадати ні того хлопчика, ні ту страшну тінь, що немов сама смерть нависала над тілом жінки.

Струшую головою в надії забути це, як страшний сон. Піднімаюся з ліжка, і потроху починаю розминати ноги. Потім роблю кілька спроб встати і, на моє щастя, не падаю. Мабуть те, що передала мені Меріан, уже почало діяти. Доходжу до дверей, і ті з противним скреготом відчиняються. В обличчя одразу ж б'є приємний, ранковий вітер, у повітрі пахне мокрою травою і хвоєю. Я виходжу босоніж і ступаю на вологу й холодну землю. Напевно, вночі йшов дощ.

Зовні так тихо, спокійно. Природа немов намагається заспокоїти, або попередити. Затишшя перед бурею. Від цих думок мене пересмикує. Хоча виною тому може бути доволі прохолодний вітер і те, що я стою босоніж на землі в одній нічній сорочці. Мені хочеться закричати, запитати, що мені тепер робити. Як варто вчинити? Як зробити все правильно? І що взагалі означає — правильно?

У мені дедалі більше зміцнюється відчуття, що це все — лише початок. Початок чогось страшного.

Мої думки були перервані звуком, що донісся звідкись із тіні. Сонце ще не до кінця зійшло, а тому деякі частини лісу, що оточував майже всю територію невеличких будиночків, були доволі темні, щоб у них було можливо сховатися від сторонніх очей. По тілу тут же пробігли мурашки, і я мимоволі здригнулася. Ноги все ще не зміцніли, і навіть просто стояти забирає в мене багато сил. Я стиснула кулаки і зробила кілька нерішучих кроків уперед.

— Хто тут? — Що є сили, прокричала я, щоб Ізая зміг мене почути. Але у відповідь я отримала лише тишу. Однак щось мені підказує, що я тут не одна. Тож я вирішила повторити спробу, тільки тепер упевненіше й голосніше. — Хто тут?!

У відповідь кілька кущів заворушилися, і на світло вийшов чоловік.  Я одразу ж упізнала його.

— Ти... — мій голос затремтів.

— Привіт, сестричко, — Джошуа дивився на мене з широкою посмішкою на обличчі. Але з останньої нашої зустрічі, в його погляді щось змінилося. Або я просто не помічала цього раніше. Не хотіла помічати. Він дивиться на мене уважно, в його очах немає злості, тільки якийсь дитячий інтерес.

Джошуа оглядає мене з ніг до голови, і закінчивши, прикладає руку до грудей, а його посмішка стає ще ширшою.

— Так радий, що з тобою вже все гаразд, — з полегшенням вимовляє хлопець. Мені мало б бути приємно, що він піклується про мене, але натомість від кожного його слова в мене по спині пробігає холодок. — Я так злякався, коли дізнався, що тебе тримають у в'язниці.

Що? Злякався?

— Звідки ти дізнався, де я? — Злякавшись, я почала озиратися на всі боки, боячись, що він міг привести з собою кого-небудь.

— Я на твоєму боці, Таяна, — моє ім'я він промовив повільно, ніби пробуючи його на смак. І посміхнувшись мені своєю широкою посмішкою, простягнув руку вперед, і звертає на мене повний надії погляд. — Тепер я подбаю про тебе.

Замість відповіді, я роблю кілька кроків назад. Хлопець, помітивши це, теж зробив два кроки вперед, ніби віддзеркалюючи кожен мій рух.

Виглядав хлопець як зазвичай. Золоте хвилясте волосся акуратно зав'язане ззаду в хвіст. На ньому біла сорочка на шнурівках, і вони не стягнуті до кінця, і тепер я бачу, що він доволі худорлявий для свого високого зросту, але водночас не має такого вже й слабкого вигляду.

 У голові одразу сплив сон. Це він? Той хлопчик... це він?

Тільки тепер він виріс, і переді мною стояв дорослий чоловік, який здатний нашкодити мені.

Джошуа продовжував дивитися на мене вивчаючим поглядом, ніби шукав там щось. І не знайшовши це, з його обличчя спала посмішка і схиливши голову набік, він серйозно подивився на мене.

— Ти починаєш згадувати, — на його обличчі одразу з'являється усмішка. — Це добре. Я почекаю, поки ти не згадаєш мене. І тоді...

— І тоді ти заберешся звідси, — звідкись збоку з'являється Ізая. Виглядає він погано. Волосся в безладді, однією рукою він тримається за бік, а в другій у нього довгий дворучний меч, який хлопець завжди носив із собою, коли ми були в палаці. Дихання нерівне і часте, і видно, що йому нестерпно важко стояти на ногах. Чоловік тут же закриває мене собою, виставляючи вперед меч.

Джошуа втомлено зітхає і роздратовано потирає скроні, немов його вже втомило просто тут стояти.

— Так і знав, що потрібно було тебе позбутися. Але я подумав, раз ти допомагаєш моїй Таяні, значить, не будеш заважати. Але ти виявився проблемою, — його голос вмить став холодним і навіть жорстким. І ця манера мови абсолютно не вписувалася в образ того хлопця, якого я зустріла в перший день у Делесі. — Вибач, сестричко. Але нам, мабуть, доведеться перенести розмову на потім.

 "Моїй Таяні"?

І вже йдучи геть, хлопець раптом зупинився, немов згадав щось.

— Потерпи ще трохи, сестричко. Я обов'язково тебе заберу. Тепер моя черга про тебе піклуватися.

Джошуа за секунду зник за високими й густими кронами смерек. Тієї ж миті, Ізая не витримавши, з гучним стогоном звалився на коліна. Я відразу підхопила його за руку. Але я ще не достатньо зміцніла, тож лише сіла поруч із ним на коліна й обхопила за талію, щоб він не впав. Я уважніше оглянула його — обличчя бліде, він надто сильно спітнів і його дихання утруднене, ніби він займався кілька годин без перерви. Можливе отруєння, проте симптоми надто загальні, щоб я змогла точно визначити вид отрути.

"Так і знав, що потрібно було тебе позбутися."

Значить, спочатку у Джошуї не було наміру його вбити. Можливо, це якийсь порошок для знерухомлення. Але хлопцеві надто погано, або, можливо, доза була занадто великою для нього.