Частина 8

Цієї ночі заснути в мене так і не вийшло. У голові один за одним миготіли моменти, де у Меріан не виходить допомогти принцу, і вона просить мене про допомогу, а я з тріском провалююся. А ось потім моя уява і зовсім розгулялася на славу, тому сон як рукою зняло.

Але на моє здивування, самопочуття у мене було не настільки жахливим, як я думала. На вулиці ще темно, сонце встане тільки через кілька годин. Але в мені раптом з'явилося стільки енергії, і мені терміново захотілося що-небудь зробити. Тож швидко ополоснувшись холодною водою, вирішую вийти трохи розім'ятися, як я зазвичай робила, коли жила з бабусею. Пам'ятаю щоранку, ми вставали ще до сходу сонця і йшли до лісу, де вона вчила мене, як володіти кинджалом, а головне своїм тілом. Навіть незважаючи на літній вік, сили в неї було більше, ніж у здорового мужика, й іноді, коли я відволікалася, мені прилітало настільки сильно, що я потім ще тиждень ходила з синцями.

Одягнувшись у зручний одяг — чорну сорочку і приталені чорні штани, я тихо, намагаючись не шуміти надто голосно, виходжу в коридор.

У палаці стоїть гробова тиша. Але впевнена, що внизу на кухні життя вже йде повним ходом. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, коли я блукатиму лабіринтами з коридорів, вирішую скористатися потайними ходами, призначеними виключно для прислуги. Вони добре заховані, але я як один із представників (і я попрошу зауважити дуже шанований) їхньої комуни, знаю, де вони розташовані.

На вулиці прохолодно, і я навіть злегка пошкодувала, що не захопила накидку або кафтан. Обхопивши себе руками за талію, прямую вглиб саду, подалі від чужих очей. Працюючи з Раяном, я випадково натрапила на приховану галявину, майже в кінці величезної території палацу. І оскільки в мене не було з собою жодної зброї для тренування, чогось на кшталт кинджала чи бодай ножа, вирішую прихопити з собою по дорозі якусь палицю. І це виявилося завдання не з простих. Садівники відмінно виконують свою роботу. Жодного камінчика або навіть гілочки! Не кажучи вже про цілу палицю.

Оглянувши галявину, мій погляд зупиняється на самотньому дереві, що стояло майже посередині. Його стовбур був товстим, і підійшовши ближче, я закинула голову вгору, щоб краще роздивитися його крону. Його гілки були довгі й розкривалися на всі боки, створюючи якусь подобу навісу. І як я раніше його не помічала? Не придумавши нічого кращого, вирішую залізти на дерево і добути гілку там.

Ось тільки це виявилося складніше, ніж я думала. Попотівши і голосно прокряхтівши, мені все-таки вдалося зламати собі хорошу, досить товсту гілку. Ось тільки я не подумала про одну деталь.

Як вниз тепер спускатися?

— От чорт!

Я настільки занурилася в думки про те, як мені злізти з цього чортового дерева, що навіть не помітила кроків, що наближаються.

Несподівані удари, настільки налякали мене, що я мало не впала вниз. Але коли я чую сміх, то проклинаю себе ще більше за те, що взагалі вийшла з кімнати.

— І тобі доброго ранку, люба, — Алан навіть не намагається стримати сміх. — А я думав, що мене більше нічим не здивувати в цьому житті. Але ти все продовжуєш доводити протилежне.

— Я дуже рада, що принесла в твоє життя стільки різноманітності, милий, — останнє слово я вимовляю крізь зуби, що потішило хлопця ще більше. — А тепер, якщо ти закінчив милуватися, не міг би ти... допомогти мені злізти. — Останні слова я вимовила пошепки, бо мені було шалено соромно просити його мені допомагати.

І чому з усіх можливих людей мені попався саме він?!

— Вибач, що ти зараз сказала? — Запитує хлопець, але я абсолютно точно впевнена, що він чудово чув, про що я його попросила.

Роблю глибокий вдих і засовую свою гордість подалі, бо я не можу стирчати тут увесь день.

— Можеш допомогти мені злізти з дерева? — Якнайввічливіше прошу я. І мені доводиться проявити небачені до сьогодні навички самоконтролю, щоб не вилаятися Алану просто в його гарне обличчя.

Начепивши на себе задоволену посмішку, хлопець обходить дерево так, щоб бачити моє обличчя.

— Мені здається, чи ти дещо забула додати? — Його посмішка стає ширшою, тоді як я починаю злитися.

Та щоб він до кінця своїх днів не зміг їсти улюблену їжу!

— Будь ласка, — насилу натягнувши посмішку на обличчя, промовляю я.

— Із задоволенням, моя люба.

Алан підходить ближче і, виставивши руки вперед, підняв очі на мене. Я трохи забарилася, адже висота хоч була й невелика, але все ж якщо я впаду, то точно собі що-небудь або зламаю, або вивихну. А цього я дозволити не можу.

— Ти там скоро? Чи мені піти поки що прогулятися? — Крізь сміх запитує хлопець.

— Ні! — Викрикнула я занадто голосно, але думка про те, що зараз піде моя єдина, хоч і дуже дратівлива, допомога, приводила в жах. — Тільки злови мене!

— Стрибай уже! — Трохи роздратовано промовив хлопець.

Схопившись за гілку і заплющивши очі, відштовхуюся від дерева. Але замість тупого болю від падіння, відчуваю лише руки хлопця, які міцно тримають мене за талію.

— Жива? — Алан нахиляється і тихо говорить мені на вухо.

Я різко відстороняюся, ніби мене ошпарили гарячою водою, і відштовхую його від себе, поправляючи одяг.

— Дякую, — трохи невпевнено промовляю я.

— Треба ж, вона й такі слова знає, — хлопець складає руки на грудях і заглядає мені в очі.

— Треба ж, він і допомагати вміє, — піднявши голову, розвертаюся і прямую в бік палацу. Досить із мене ранкових тренувань.

— А, що ти взагалі там робила? — Позаду чую крик Алана, але мені трохи соромно, тому я продовжую йти й ігнорувати його запитання.

Але мабуть хлопець не з тих, хто здається так просто, тож за секунду він наздоганяє мене, і перегороджує шлях.

— Що? — Розводячи руки вбік, роздратовано запитую його.

— Ти не відповіла на моє запитання.

— А повинна?

— Ні, — з обличчя хлопця все не сходить усмішка, — але мені цікаво.