Частина 7

Покої Меріан були дуже схожі на ті, де був принц, проте все ж таки відрізнялися не таким дорогим оздобленням і меншими розмірами. І на відміну від кімнати принца, де всі штори були розкриті, і кімнату заливало денне світло, у кімнаті жінки стояла непроглядна темрява.

Мені не відразу вдалося зрозуміти, де саме перебуває Меріан, але за кілька хвилин мій зір звик до темряви, і я помітила жінку. Вона сиділа навпроти туалетного столика і зачісувала волосся.

— Як принц? — Меріан навіть не повернулася в мій бік, коли почала говорити. А я так і продовжую стояти біля дверей, не знаючи, куди себе подіти.

— Коли я йшла, він засинав.

— Це добре. Йому зараз потрібен відпочинок.

Що більше я спілкуюся з цією жінкою, то більше в мене виникає до неї запитань. І я досі не забула те, що сталося в покоях принца. Адже це через неї мої руки немов кинули в розпечену піч? Та й хто вона така? І чому всі в цьому замку, за винятком короля, недолюблюють її? З Раяном усе й так зрозуміло. Він узагалі не любить людей, і з огляду на те, що, найімовірніше, між ними були стосунки, і я чомусь упевнена, що саме вона була першою, хто пішов, то його ворожість зрозуміла. Але всі інші...

І ще я так і не зрозуміла до кінця ставлення Алана до неї. Здебільшого його настороженість пов'язана з тим, що він хоче захистити принца. Але чи є інші причини?

Поки я мучила свій розум питаннями, Меріан встигла закінчити свої процедури з волоссям, і тепер вона повернулася до мене й уважно дивилася в мій бік.

— Якщо хочеш задати мені питання, уперед, — жінка піднялася з місця і попрямувала в мій бік. — Не люблю ходити навкруги.

— Хто ви така? — Я теж вирішила не випробовувати своє і її терпіння, і перейшла відразу до суті. — Лікарка?

Меріан подивилася на мене з якоюсь недовірою і навіть здивуванням.

— Ти не знаєш, хто я така?

— А повинна?

Меріан усміхнулася і, склавши руки на грудях, відвернулася і попрямувала в бік вікна. Потім вона різко розсмикнула штори, від чого мені одразу ж довелося заплющити очі, адже різке світло боляче вдарило по очах.

— Нещодавно в Делесі?

Трохи не зрозумівши, який це має стосунок до того, що я її не знаю.

— Так. І що з того?

Жінка ще з хвилину стояла до мене спиною і мовчки вдивлялася в обрій, де сонце вже починало потихеньку сідати, забарвлюючи небо в яскраво помаранчеві та золоті тони.

— Знаєш, хто такі Ейри? — Останнє слово Меріан промовила майже пошепки.

— Звичайно. Це жінки, народжені з особливим даром, який дає їм змогу лікувати людей лише за допомогою дотиків, — промовила я немов як із книжки. Але це те, що розповідала мені бабуся. — Але наскільки я знаю, їх більше не залишилося. Ще до мого народження всіх переловили і вбили, а після ще кілька років велося на них полювання.

Меріан повернулася до мене обличчям, і тепер її очі були сповнені горя. Я трохи злякалася, адже не розуміла, це мої слова її так засмутили чи ні.

— Ти маєш рацію, — тяжко зітхнувши, жінка підійшла до стільця, що був поруч із туалетним столиком, і тяжко, наче хтось начепив на неї залізні кайдани, сіла. — Але не всіх. Я одна з останніх.

***

Мені знадобилося кілька секунд, щоб усвідомити її слова. І коли їхній зміст почав поступово доходити до мене, довелося спертися на одвірок, щоб не втратити рівновагу.

— Що... хто... — не знаю чому, але мені було складно підібрати слова. А ще я боялася взагалі вимовляти вголос — Ейри. Коли я була зовсім маленькою, мене лякали казками про них і про те, що якщо я зустріну хоча б одну, то мене покарають. А ще місцева дітвора любила лякати кожного приїжджого до нас на острів, адже саме мій острів — Астара, за легендою вважали місцем, де була народжена Перша з Ейр.

Бабуся ніколи мені багато не розповідала про них. Але часом, які бували дуже рідко, вона згадувала старі дні, коли Ейри шанували, як авторитетних лікарів і цілителів, навіть не дивлячись на те, що жінкам було заборонено вчитися подібному ремеслу. У ті моменти в її очах запалювався якийсь вогник, та й сама вона виглядала щасливою, згадуючи старі дні. Тому для мене Ейри завжди були прикладом для наслідування, і в дитинстві я не розуміла, чому всі так боятися їх, а деякі навіть ненавиділи. Адже вони допомагають людям, лікують, рятують життя.

— Приголомшливо... — вирвалося перше, що спало мені на думку.

Я повернула голову в бік Меріан, але на її обличчі читалося щось на зразок "Вибач, що?". Підриваюся з місця і біжу в її бік. Сідаю на коліна перед нею, беручи її руки у свої, і заглядаю в очі.

— Вау... — по-моєму, я розучилася говорити, але це не важливо. Адже переді мною сидить легенда, мій герой, якого я вже й не мріяла зустріти. — Візьміть мене до себе. Точніше ні, не так. — Прочистивши горло і взявши себе в руки, продовжую. — Станьте моїм наставником!

Жінка ще секунду дивись на мене нерозуміючим поглядом, а потім починає сміятися.

— Я знаю, що не володію силою, як і ви. Але я багато вивчала медицину, тому...

— Почекай, — обличчя Меріан на секунду стало серйозним. — Що означає "не володію силою"?

— Ну... — мене збентежило її запитання, тож я не одразу збагнула, що мені відповісти. — Ваші руки... адже ви використовуєте їх, щоб лікувати людей. Або я щось не так...

Меріан насупила брови, висмикнула свої руки і, піднявшись на ноги, суворо подивилася на мене. Видно, що вона хоче мені щось сказати, але чи то просто сумнівається, чи то боїться.

Я так і продовжую стояти на колінах і чекати її відповіді, але вона мовчить. Тиша затягнулася, і мені стало якось не по собі. Меріан дуже довго й уважно дивилася на мене, потім її очі опустилися на мої руки.

— Що сталося з твоїми руками? — Її очі знову дивляться на мене.

Я різко відскакую від неї, і ховаю руки за спину.

— Нічого, просто нещасний випадок, — швидко промовляю завчену фразу, бо не хочу нікому розповідати про те, що сталося зі мною насправді.