Частина 4

Зранку я знову прокидаюся досить рано, а все через Хану, яка влетіла до мене в кімнату і почала допомагати збиратися. Я навіть очі толком не встигла розплющити, як мене за ноги стягнули з ліжка, і потягли в бік умивальниці, а потім швидко почали одягати. Я намагалася відмахуватися і запевняти її, що я сама чудово зможу переодягнутися, але дівчина ніби спеціально ігнорувала мої прохання і продовжувала боротися зі мною. Зрозумівши, що чинити опір марно, я здаюся і даю їй подбати про мій зовнішній вигляд. Хвала небесам, дівчина не стала надягати на мене свою улюблену сукню з рюшами, і дозволила вдягнути просту кремову сорочку і темні штани.

Хана швидко прошепотіла щось про те, щоб я не затримувалася і швидко спускалася вниз поснідати, бо вже потрібно вирушати, і випурхнула з кімнати. Щойно я залишилася одна, мені стало трохи страшно спускатися. Але я пройшла занадто довгий шлях і тепер пізно відступати. Та й нікуди. Мене ніхто не чекає, у мене нікого немає.

Набравшись рішучості, нарешті виходжу з кімнати.

***

Сніданок минув у тиші й самоті. Тож швидко покінчивши з їжею, прямую до виходу. Біля дверей уже стоїть парадно вбраний пан Бланш, Алана і Хана по-доброму посміхаються, і мені стає тепліше від їхньої (я дуже сподіваюся) щирості.

— Коли прибудеш до столиці, тебе зустрінуть у порту. Дотримуйся всіх вказівок, і не показуй свій характер. Усю дорогу тебе супроводжуватиме моя людина, — з тону старого можна подумати, що мені зараз читає нотації батько.

— Дякую, — у це одне слово я постаралася вкласти стільки відвертості, скільки могла. Тому що цей чоловік і справді допоміг мені, адже якби не подія на аукціоні, (яка, я чомусь впевнена, є справою його рук), я б зараз гнила десь, або навіть була б мертва.

Старий мовчки кивнув і швидко розвернувся, ховаючись з поля зору. Я попрощалася з Ханою і Аланою, до яких уже встигла прив'язатися, і, розправивши плечі, взяла сумки і попрямувала до виходу.

На вулиці на мене вже чекала невеличка двоколка, і коли я побачила, хто буде супроводжувати мене, пошкодувала, що не прихопила з собою якоїсь зброї.

Головний перевізник — Кайлер його ім'я здається. Хоч я і погано змогла розгледіти його тоді на кораблі, але я абсолютно впевнена, що це він.

— Якого... — щойно хочу запитати, що тут забув цей розбійник, у мене з рук різко виривають сумку, і мене перебиває грубий низький голос.

— Сідай, бо запізнимося.

Тихо вилаявшись, згадую слова старого, і все ж іду за ним.

Усю дорогу намагалася не дивитися в його бік, бо впевнена, зараз на моєму обличчі великими літерами написано, наскільки сильно я хочу вчепитися в горло цьому мерзотнику. Потрібно було з самого початку зрозуміти, що вони зі старим працюють разом. Але все ж мені було трохи цікаво, тому я крадькома поглядала на нього, коли він не дивився в мій бік. Чоловік був дуже засмаглим, волосся темним як вугілля, на щоках невелика щетина. У нього досить екзотична зовнішність — розкосі очі, гострі вилиці. За статурою чоловік був доволі м'язистий і на голову чи навіть дві вищий за мене. А погляд жорстокий і холодний.

— Знаю, я тобі не подобаюся. Я й не збираюся ставати твоїм другом, — чоловік несподівано заговорив, що трохи налякало мене. Тому я повільно повернула голову в його бік. — Деміш зробив тобі велику послугу, влаштувавши до палацу. Будь вдячна.

Я з хвилину сиджу, не промовивши ні слова. Потім на моєму обличчі з'являється усмішка.

— Не подобаєтеся, кажете? — Тепер я починаю сміятися. — Не вірно. Я вас ненавиджу, — чоловік насупився, він явно не очікував, що я йому відповім, та й ще в такому тоні. — Вдячна? Я не просила ні його, ні вас про допомогу. Це ви вирішили, що можете приймати рішення за мене. Вирішувати, жити мені чи ні.

Усередині воза настала тиша, Кайлер хотів відразу щось заперечити, але я перебила його.

— Ви називаєте таких як я сміттям, для вас ми ніщо. Однак не ми викрадаємо дітей і продаємо їх у рабство. Не ми викрадаємо дівчат і проїдаємо їх по борделях, де такі самі монстри... — Мій голос починає тремтіти, і я відчуваю, що якщо не замовкну, то вже не зможу себе стримувати.

Я починаю швидко моргати, хитаючи головою.

— Але ж ви все одно не зрозумієте... — тихо вимовляю я.

Чоловік дуже уважно дивився на мене і на його вилицях почали грати жовна, губи міцно стиснуті — він злитися. Але нічого не говорить. Я швидко відвертаюся від нього, бо не можу продовжувати говорити з ним на цю тему. Це марно. Він ніколи не зрозуміє і не відчує того болю, що відчуваю я.

До порту ми доїхали в тиші. Ніхто з нас не промовив ні слова. Навіть коли ми вийшли назовні, і потрібно було заходити на борт, чоловік просто мовчки взяв мої сумки і так само ні слова не кажучи попрямував на палубу корабля.

Добиратися до столиці з острова приблизно три доби. Тож вирішую не марнувати час даремно, і сідаю за книжку про трави, яку я позичила (саме позичила, а не вкрала, в мене все ж таки є трішечки гордості) у пана Бланша. Половину з представлених рослин і трав я вже знаю, бо деякі зустрічала в нашій місцевості, а були й ті, які я в очі ніколи не бачила. Так само в мене було трохи часу, щоб поспілкуватися з рибалками і купцями, які прямували до столиці.

Делес — це столиця і одночасно назва держави. У ньому зосереджені головні економічні потоки: торгівля не тільки сушею, а й морем. Так само в Делесі один із найбільших портів у державі. На даний момент країною править сім'я Аластерів. Але, на жаль, ні імені короля, ні королеви я не знаю.

За весь час, що я провела на борту корабля, бачила Кайлера всього кілька разів, і тільки під час вечері. Весь інший час він просто мовчки сидів у своїй каюті, читаючи книгу. Не знаю, образився він на мене чи просто не балакучий, але я вирішила залишити його в спокої.

***

Подорож пролетіла непомітно, і ось я знову можу ступити на тверду землю. І мене тут же огортає, немов ураган, шум і вереск людей, які проходять повз. Кожен щось кричить у привітанні своїх рідних або друзів, які прибули в порт, хтось просто проходить повз, сміючись і розповідаючи смішну історію, а хтось просто п'є в найближчих тавернах. Я ще ніколи не бачила стільки людей. І я з відкритим ротом і захопленням в очах оглядаю кожного навколо.