Частина 3

Ми йдемо вже досить довго і при цьому постійно повертаємо. Я нарахувала вже як мінімум десять поворотів. Впевнена це для того, щоб я не змогла запам'ятати дорогу, і на мій превеликий жаль у них це вийшло. Тому вже на п'ятнадцятому повороті я здалася і просто тихо йшла вперед. Перша тінь, (я вирішила поки що називати його так, бо він не спромігся представитися), все йде позаду мене й інколи підштовхує, коли я трохи збавляю хід. Але цього разу вже не так сильно, але я все одно намагаюся йти так швидко, як тільки можу, ось тільки сили поступово починають покидати мене. Сьогоднішній день, немов тривав вічність, і я вже не відчуваю ніг.

Через ще незліченну кількість поворотів і підйомів ми, нарешті, зупиняємося. З мене акуратно знімають пов'язку, і я ніби прокидаюся від сну. Мені потрібно кілька секунд, щоб зрозуміти, де я знаходжуся.

Сфокусувавши зір, я побачила перед собою пишно оздоблений будинок, білого кольору, і він досить яскраво контрастував з усіма іншими будинками на цьому острові. Виявляється, ми вийшли трохи за межі міста, і тепер перебували на скелястому узвишші. Коли повертаю голову, мої очі тепер розширюються не від жаху, а від захоплення. Ніколи в житті ще не бачила нічого подібного. Будинок знаходився на обриві скелі, і зараз переді мною розтягнувся неосяжних розмірів океан. Уже захід сонця і сонце починає поступово сідати. Ця неймовірна картина — наче горизонт поглинає вогняна куля, здатна спопелити тебе заживо. Але океан ніби заспокоює її, даючи всім нам ненадовго перепочити і вдихнути прохолодного повітря. Океан, незважаючи на весь той хаос і жах, який творився сьогодні на острові, зараз абсолютно спокійний. Від цієї картини в мене перехопило подих, і я навіть ненадовго забула, що мене викрали, і ще зовсім недавно до мого горла був приставлений клинок.

Мене перериває тихий і дуже низький голос першої тіні. Я здригаюся від несподіванки, і набравши повні груди повітря заходжу всередину будинку.

Усередині будинок був світлим і просторим, стелі були красиво списані золотом. По всіх стінах були розвішані дивовижні маски, різного виду холодна зброя, більшість з яких я бачу вперше в житті. Завдяки великим вікнам, у холі досить багато світла. І першим, що кидається в очі, коли заходиш всередину, це великі сходи, які ведуть на другий поверх. Їхні перила оздоблені позолотою, і красиво виблискують від запалених ламп.

Звідки в нього стільки грошей? Невже це настільки прибутково продавати рабів?

Моя неприязнь до цієї людини зросла ще сильніше. І тепер усе це багате оздоблення не здається красивим, а навпаки. Мене починає нудити від цього місця.

Помітивши моє незадоволене обличчя, старий тільки хмикнув і відвернувся від мене.

Щойно за нами зачинилися двері, у холі одразу ж з'явилося три дівчини. Одягнені вони були однаково — бежева сукня до колін із легкої тканини і зверху білосніжний фартух. Вони немов за командою схилили голови перед нами. Дівчина, хоча скоріше правильніше було б назвати її жінкою, яка виглядала старшою за всіх, перша підняла голову.

— Вітаю, — зробивши ще один легкий уклін, вона виставила руку, і старий одразу повісив на неї свою золотисту накидку.

Здається, я можу здогадатися, який улюблений колір у цього старого!

Жінка мала дуже охайний і доглянутий вигляд. Її чорне, як ніч, волосся було туго зв'язане ззаду в довгий хвіст, її маленькі оченята, наче намистинки, уважно стежили за кожним моїм рухом. Риси обличчя в неї були доволі грубі, вилиці сильно випирали, через що вона здавалася дуже злою, немов ненавиділа весь цей світ. Хоча, якби мені теж довелося прислуговувати цьому старому, я б теж була не задоволена. Дві інші, дуже молоденькі дівчата мали абсолютно такий самий вигляд, за винятком кольору волосся і виразу обличчя. У них він був більш приємним і добрим.

— Приведіть її у належний вигляд, — він жестом вказав на мене, — і подай вечерю в їдальню.

— Де Рорі?  — Не витримавши, я, нарешті, подала голос.

— Для початку вмийся і приведи себе до ладу, а потім поговоримо. — Сказав старий так само, не повертаючись до мене обличчям.

— Ви не відповіли на моє запитання.

Він зупинився посередині сходів і повернувся до мене обличчям.

— Ти не в тому становищі, щоб ставити запитання і казати мені, що робити, — знову повернувшись до мене спиною, він почав підніматися сходами. — Приведи себе до ладу, і потім поговоримо.

Після цього він зник на другому поверсі.

Поруч одразу ж опинилися дві молоденькі дівчини й обступили мене з обох боків. І я тільки зараз помітила, що зі мною поруч уже не стоїть тінь, і я мимоволі жахнулася, бо навіть не помітила, як він пішов.

Коли я знову повертаю свою увагу до дівчат, поряд зі мною, майже впритул опиняється найстарша, і пильно оглядає з ніг до голови. Її погляд трохи затримався на моїх руках, точніше на долонях, що приховані за шкіряними рукавичками. І, мабуть, вона не знає, що таке особистий простір і повага, бо продовжує стояти і дивитися на мої руки. Мені стає дуже не по собі, тому я різко ховаю руки за спиною. Жінка, нарешті, піднімає голову і тепер дивиться мені просто в очі.

— Прошу за мною. — Промовила вона, при цьому трохи звузивши свої і так маленькі оченята.

Жінка, з маленькими крапочками замість очей, швидко розвернулася і попрямувала на другий поверх.

Я не знаючи, що мені робити, повертаю голову до дівчини, яка стояла праворуч від мене, і та головою вказала мені на сходи, щоб я пішла за жінкою. Я мовчки кивнула і рушила з місця.

Йшли ми не довго, і ось мене привели до невеликих білосніжних дверей. Дівчата одразу ж їх відчинили, і я увійшла всередину. Побачене трохи вразило мене. Це була спальня. Звичайна спальня. Біля вікна стоїть ліжко, а поруч із ним тумбочка. Трохи далі розташувалася шафа і туалетний столик, зліва від дверей за легкими фіранками була ще одна невелика кімната, як я зрозуміла, це купальня. Сама спальня була оздоблена в білих і пастельних кольорах. Через два великі вікна, розташовані навпроти дверей, кімната здавалася просторою і світлою.