Частина 1

Я йду знайомою і рідною мені стежкою. На вулиці дує теплий, але не жаркий вітер, сонце скоро вже сяде. Ще година і буде захід сонця. Якщо йти прямо і до самого кінця, туди, де сідає сонце, можна вийти до обриву, звідки відкривається дивовижний вид на океан. А посередині стоїть стара верба. Там же можна проводжати одні з найпрекрасніших заходів сонця у твоєму житті.

Якщо пройти метрів двадцять і повернути праворуч, то я вийду прямо до бабусиного будинку, який розташований трохи за межею невеликого містечка, розташованого на острові Астара. Ми з мамою живемо недалеко, якраз біля кордону міста і лісу, що приховував нас від сильних вітрів восени і взимку, і палючого сонця влітку.

Боячись впасти, дивлюся собі під ноги, і на подив помічаю, що на мені немає взуття. Але при цьому я не відчуваю болю. Дивно, адже мама б навряд чи відпустила мене гуляти лісом без взуття.

Не встигаю я зробити ще один крок, як переді мною з'являється сліпучий білий спалах. Від несподіванки я втрачаю рівновагу і падаю на землю.

Попри те, що в очах досі все пливе, я починаю розрізняти голос і деякі фігури. З кожною секундою вони стають дедалі голоснішими і чіткішими, і з усієї безлічі звуків, можу розрізнити один голос, який виділяється з усіх. Це голос матері. Точніше крик.

Коли зір приходить у норму, моєму погляду постає картина, яку я намагалася забути протягом усього свого життя.

Я на обриві. Моя бабуся стоїть і плаче, а маму тримають якісь чоловіки, а та, видаючи нелюдські крики, намагається вирватися. Через силу я змушую себе подивитися в бік, куди так відчайдушно рветься мати — там біля старої, як світ, верби лежить маленька дівчинка. Вона без свідомості. І щойно я бачу її закривавлені руки, на яких і місця живого немає, до мене доходить, що це я.

У цей момент мої руки починають пекти, немов їх сунули у відкритий вогонь. Коли я піднімаю долоні до обличчя, що б перевірити в чому справа, то вони спалахують і починають горіти. Вогонь повільно розповзається від рук і далі до мого живота. Пекучий біль пронизує все моє тіло. Дихання збилося, і я відчуваю, що задихаюся. В очах починає темніти, і я провалююся в темряву.

***

Розплющивши очі, мені потрібно ще кілька секунд, щоб прокинутися. Але різкий запах гною і мочі робить свою справу, і я відразу ж приходжу до тями. Це не вперше, коли мені сняться подібні сни. Вони завжди починаються по-різному, але кінець один і той самий.

Хлопець, який сидів поруч зі мною і якого до цього рвало весь день, нарешті, заснув. Але я все одно відсуваюся подалі, наскільки це взагалі можливо — у трюмі, битком набитому людьми. Не хочу підчепити від нього заразу і померти, так і не допливши до пункту нашого призначення. Хоча, може, померти було б кращою ідеєю. Але мені не хотілося, щоб мої останки потім викинули в море, немов непотрібний вантаж, як це робили з іншими, які не змогли витримати й кількох днів.

У трюмі досі темно, а значить, ранок ще не настав. Я не впевнена, але думаю, ми пливемо вже близько п'яти днів. І це була б чудова морська подорож, якби в цьому одному маленькому приміщенні не було майже сотні людей. А точніше майбутніх рабів.

Повітря, а точніше свіжого повітря, катастрофічно не вистачає. Але чим довше ми пливемо, тим людей стає все менше. У таких умовах, я здивована, що сама досі не віддала свою душу богині смерті. Годують нас усього лише один раз на добу (якщо черствий шматок хліба можна вважати повноцінним прийомом їжі), можливо, для того, щоб нечасто ходили до туалету, бо окремого приміщення для подібних потреб у них, на жаль, не надають. Обслуговування теж залишає бажати кращого, але після того, як один із перевозчиків у нас на очах перерізав горло чоловікові, який просто заступився за дитину, я усвідомила одну просту річ. Ніколи не піднімати голову, не дивитися в очі, і не говорити. Але дихати нам все ж дозволили, адже так у них не залишиться нічого на продаж, а значить і грошей вони не отримають.

Коли нас вантажили в трюм, немов товар, я трохи змогла розглянути це приміщення. Спочатку воно мені здалося досить просторим, але після того, як туди помістили майже дві сотні людей, я зрозуміла, що дуже сильно помилялася.

Спочатку люди ніби озвіріли. Почали довбати у двері, благати, щоб їх відпустили. І ті, хто намагався втихомирити особливо буйних, отримували по морді.

А після цього діставалося не тільки забіякам, а й тим, хто сидів тихо. Але простою бійкою все це не закінчувалося. Люди починали бити один одного, і через те, що всі ми сиділи майже на головах один одного, діставалося всім. На покарання всіх позбавили навіть тих крихт, що нам давали щодня, і в підсумку після кількох днів без їжі і води, а також від отриманих травм, померла майже половина.

Через постійну темряву, я не могла добре роздивитися інших людей. І тому мені довелося напружувати інші органи чуття, щоб оцінити обстановку навколо себе. Звичайно, в даному випадку нюх лише заважав, але слух допоміг визначити, що, можливо, в іншому кінці трюму сидить хвора жінка, а значить, краще відсісти від неї та її сусідів подалі. Це не означає, що я не хотіла їй допомогти. Упевнена, що навіть змогла б надати їй необхідну допомогу, але тут і зараз — кожен сам за себе. У кожної людини, яка перебувала тут, була лише одна мета — вижити. А це означає, що насамперед ти маєш думати про себе. Адже якщо ти захворієш під час перевезення, лікувати тебе ніхто не стане.

Нам жодного разу не сказали, куди саме пливе корабель, але думаю, що здогадуюся про його напрямок. Це острів у південно-східній стороні країни — острів Кселес. Ніхто не говорить про нього, і ніхто не знає, що саме там відбувається, адже якщо ти не багата людина, то ті, кого відвезли на той острів, більше ніколи звідти не поверталися. Цей острів ще називали островом рабів. За чутками туди привозять людей і продають їх чиновникам або багатим купцям.