Глава 17. Усвідомлення

Глава 17. Усвідомлення

«Єдина справжня мудрість –

в усвідомленні, що ми по суті

нічого не знаємо».

Сократ

***

Я довго кліпала очима й не могла прийти до тями. Роздивлялася навкруги. Куди Генрі знову зник? Чого він знак? Знов через мене? Я щось не так зробила? Але що?

Купа запитань, а відповіді може дати тільки один із нас – сам Генрі. Та його немає… як і відповідей на мої питання.

Сіла на ліжко й думала, весь час перебираючи в пам’яті його слова.

«Частину прокляття ти вже зняла, обійнявши мене…»

«Щоб зняти прокляття повністю, потрібно справжнє й щире кохання…»

«Всі жінки помирали, бо не знали призначення каблучки…»

«Вони не були моєю істинною парою…»

«Я їх не вбивав…»

«Мені важко було дивитися на їхню смерть…»

«Відьма прокляла мене на вічні страждання без кохання…»

«Вона створила з мене демона ночі…»

«Я проклятий на самотність…»

«Я шукав тебе понад триста років…»

«Як ти взяла каблучку до рук, відчув у тобі життєдайну енергію, подібну до моєї…»

«Я закохався в тебе…»

«Ти думаєш, що я демон ночі лише на словах?»

Всі його слова такі щирі, емоційні, насичені стражданням трьох століть. Я не відчувала в ньому страху, коли він сидів поруч. Він тримав моє обличчя у своїх руках, витирав мої сльози, намагався забрати мій біль, а в самого болить не менше. Скільки я страждаю? Два-три тижні? А він понад три століття! Як він взагалі не зневірився, а весь час шукав мене й не припиняв пошуки свого істинного кохання?

Була б я на його місці вже б давно маялася по всьому світу у поневіряннях… Точно, треба поставити себе на його місце. Щоб я робила, коли мене прокляли самотністю? Щоб я робила, знаючи, що десь у всьому великому світі є моя доля – моє істинне, справжнє, щире кохання, але знайти його було б дуже важко, практично нереально? Щоб я робила, якби через мене чоловіки страждали в муках, помирали, а я б дивилася на все це й не могла нічого зупинити, бодай щось зробити?

Я б збожеволіла…

Але Генрі не такий. Він відчайдушно шукав протидію свого прокляття… шукав мене. Не вірив у  слова відьми, яка казала, що йому не вдасться знайти свою пару, продовжував пошуки по всьому світу. Гірко ще й від усвідомлення того, що весь цей час мене не було, тобто я не була ще народженою. А, можливо, я перероджувалася знову й знову, бо він не міг мене знайти… можливо, я теж страждала три століття без кохання, була проклятою так само як і він… шукала істинне кохання й також не могла знайти…

В таких думках я провела іншу частину ночі. Ще чекала його, думала, що прийде. Та я усвідомила одне – він зник через мене. Генрі знову відчув мій страх, тому й розчинився в повітрі. Чоловік же говорив мені, щоб я його не боялася, просив про це. Мені то він точно шкоди не заподіє, я вже в цьому впевнена.

Я себе подумки заспокоювала, приборкувала свій страх, тільки щоб він знову прийшов, показався мені наяву. Але нічого не було аж до самого ранку.

Цілий день у мене знову було погане самопочуття. Дуже боліла голова, ніби по ній періодично молоточком стукали. Такий різкий і пронизливий біль, наче мене струмом постійно пробиває. Не хотілося нічого, ні їсти, ні пити, тільки лежати й лежати. Відчуття такі паршиві, наче я повільно помираю. Хотілося крізь землю провалитися, тільки щоб не відчувати такого болю. Відчувала кожною клітинкою тіла, що він мені потрібен.

Соня намагалася мене підбадьорювати словами, жартами. Приносила в постіль і їжу, й каву, й таблетки від головного болю. А я від всього відмовлялася. Тільки одного хотіла – щоб Генрі знову прийшов. Відчуваю неземне тяжіння до нього, хоч це ще й важко назвати коханням, але поруч з ним почувала себе добре й не було ніяких симптомів болю, ніби він своєю присутністю забирав весь мій біль. Тому я хотіла знову бути біля нього. Прагнула цього шалено.

Але знала, що вдень чоловік не прийде, бо він – демон ночі. Тому очікувала ніч із нетерпінням. Хотіла виразити йому свою подяку й сказати, що чекала його.

Вдень змогла хоч трохи поспати та відволіктися від нав’язливих думок про чоловіка. Генрі зараз посів найважливіше місце в моєму серці та думках. Неможливо про нього не думати, бо він надзвичайний, неймовірний красень.

Неможливо не згадувати його теплі й бархатисті руки, які пестили моє обличчя, знімаючи зі щік гарячі струмочки.

Неможливо не згадувати його чорні очі, оповиті темрявою ночі. Але пам’ятаю ще зі сну, що насправді вони у нього жовті, й у них вирує вогонь.

Чорного, як смола, короткого волосся чоловіка так хотілося б торкнутися й відчути, яке воно на дотик.

А повні губи, складені в одну лінію… ммм… здається, вони такі чуттєві й м’які… Але мені поки що цього не дізнатися, якби не хотіла.