Глава 16. Пошуки істинного кохання

Глава 16. Пошуки істинного кохання

«Кохання – чудова квітка,

але потрібна відвага, щоб

підійти й зірвати її на краю

жахливої прірви».

Фредерік Стендаль

***

Але ж він і не повністю потойбічний, надприродний чи нереальний. Адже з його слів він не по своїй волі застряг у тому болоті – туди відправила його відьма. Але знаю одне: йому понад триста років! Якщо я закохаюсь у нього, чи зможемо ми бути разом завжди… аж до самої смерті? Чи не загине він від старості швидше за мене? Ці питання мені зараз не дають спокою, боляче голками колючи в серці. Я не знаю, що йому сказати.

– Повір, я знаю, про що ти зараз думаєш, – ніжними доторками підняв мої обличчя й підніс його навпроти свого. Боже, він ще й думки вміє читати? – Я не такий старий чи древній, як ти вважаєш, – засміявся, чим викликав і в мене порцію сміху. – Насправді мені двадцять вісім років. Я застряг у потойбічному світі саме в такі роки. У ньому немає часу, тому я й не постарів, якщо тебе це заспокоїть. Я там перебував, весь час мріючи тебе знайти, щоб визволитися, кохати й бути коханим.

Пронизливо дивиться на мене своїми чорними від ночі очима й доводить мені суть своїх слів. А я слухаю й насолоджуюся його словами. Нехай це й егоїстично так вважати, але ще ніхто мене так довго не шукав і не говорив мені таких приємних слів. Він справді мій суджений, з яким мені судилося жити, кохати його й померти в один день. Я так хочу саме цього… Завжди мріяла бути сенсом життя для одного-єдиного чоловіка.

– Тому, коли знайшов тебе, одразу закохався. Я відчув тебе серед мільйонів жінок, відчув твою зневіру й біль від минулого кохання. Знаю, що той покидьок, – на цьому слові він запнувся, – ображав тебе, але все повинно було скластися саме так. Щоб ми знайшли одне одного.

З гіркотою на серці я пригадала свої попередні відносини. Олега я кохала, проте виявилося, що він кохав усіх жінок, під чиї спідниці потрапляв. Хіба таке кохання має бути?

Саме зараз, у хвилину розкриття сердець та пошуку відповідей на питання, я усвідомила, що попередні стосунки й не були коханням зовсім, адже істинне кохання ще чекає на мене – справжнє, щире й віддане. А, можливо, вже дочекалося й воно зараз сидить біля мене і тримає моє обличчя у своїх руках?

– Справді. Мені й відьма також говорила, що я маю закохатися в темряву. Але тоді ще я усвідомлювала це із жахом і дуже боялася… тебе.

– Повір, я й сам дуже боявся. Спочатку думав, що ти чергова жінка, а не істинна моя пара, і знову загинеш. Але відчув у тобі життєдайну енергію, подібну до моєї, як тільки каблучка потрапила до твоїх рук, – промовив впевнено, що неможливо не вірити в його слова.

Я пригадала як вперше взяла каблучку до рук. Ще тоді на ярмарку я дуже довго й проникливо її обдивлялася, поки слухала історію життя продавця. Чоловік мене запевнював, що каблучка – реліквія його сім’ї… і знову… пазли не складаються. Чому?

– То це ти приклав руку… чи свою силу переконання до Генрі Уїнстона, в якого я отримала діамант? – лише така думка сяйнула в голові.

Сподіваюся, правдива.

– Можна й так сказати. Я ментально навіяв йому частину правду, що каблучка дасть надію на кохання тій жінці, яка буде моєю істинною парою.

– А стосовно сім’ї чоловіка… – я наважилася говорити далі, – він мені казав, що діамант – сімейна реліквія, та розповів біди та нещастя своєї родини, що всі жінки померли, – мати, дружина, ненароджена дочка. Це в мене не вкладається в голові з твоїми розповідями…

– Розумію, – спокійно відповів. – Каблучка була в його родині певний час, тому вони й стали її вважати за реліквію. Але основна причина, чого вона була в його руках – це ти. Ти мала її сама відшукати… і знайти своє кохання.

Тобто все в моєму житті було суто для того, щоб я знайшла його? Покохала темряву, зняла прокляття демона ночі… Це такі ігри долі? Чому мені не судився гарний, відповідальний чоловік от тільки без прокляття й не демон ночі?

– А жінки з його родини помирали тому, що… – продовжив відкривати далі секрети, – повернімося до пункту, де всі жінки помирали, не знаючи справжнього призначення каблучки.

– Але ж він говорив, що його бабуся ціле життя проносила діамант і жила з його дідусем щасливо…

– Це Генрі Уїнстон вигадав, щоб ти повірила, бо каблучку я йому передав лише декілька років тому, – сказав, а мене жах пробирає з новою силою. – А напередодні ярмарки силою переконання запевнив його, що її повинна взяти в руки особлива дівчина, – говорив ніжно й усміхнено. – Чесно кажучи, я вже й не сподівався, що моя пара існує… що ти існуєш, – пронизливо подивився мені в очі. – Ярмарок був моєю останньою надією. Я вже гадав, що не тільки прокляття відьми діє, а й також її слова під час страти. Але добре, що я помилився, що слова, кинуті з ненавистю, не справдились, – з надією на розуміння дивиться на мене.

– Я хотіла знайти того чоловіка, але він помер… Чому? – поставила слушне запитання, яке хвилювало не менше.

– Прокляття каблучки нікого не шкодує, хто її торкається, – сумно промовив. – Він знав, що в його роду всі жінки загинули через прикрасу, тому й сам хотів позбутися прокляття, і віддав її тобі. Він вважав, що хоч сам живий залишиться, але помер, знову ж таки… від прокляття діаманту.